Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

як товар перепродати десять разів за тиждень, то він увесь дістанеться королю.

Отак уся торгівля й промисловість ішли до повного занепаду та загибелі.

На ту пору гези взяли приморську фортецю Бріль[216], і вона була названа Садом Свободи.

2

На початку травня під ясним небом гордо плив по хвилях корабель, а Уленшпігель співав:

Б’ється попіл в серце моє!

Кати нашу землю плюндрують

Вогнем, і мечем, і копитом.

Вони понаймали мерзенних шпиків,

І де були Віра й Любов доброчинні,

Там виросли Підступ, Зневіра.

Не буде їм, клятим, пощади!

Гриміть, барабани війни!

Хай живе гез! Гриміть, барабани!

Ми Бріль узяли,

І Фліссінген наш — ключ до Шельди;

Всевишньому слава: Камп-Веєре наш.

Чому ж не чути зеландських гармат?

В нас кулі і порох, в нас куті гармати,

В нас ядра залізні і ядра чавунні.

Як з нами Господь Бог, то хто ж нас здолає?

Гриміть, барабани війни й перемоги!

Хай живе гез! Гриміть, барабани!

Мечі підняли ми, серця наші мужні,

Міцні наші руки, мечі підняли ми.

Геть десятину[217], руїну для краю,

Смерть всім катам, всім грабіжникам — смерті.

Королю, тремти, — народ повстав.

Мечі підняли ми за наші права,

За наші хати, за дружин, за дітей.

Мечі підняли ми. Гриміть, барабани!

Серця наші мужні, міцні наші руки.

І геть десятину й ганебну подачку.

Гриміть і гриміть, барабани війни!

— Еге ж, товариші й друзі, — сказав Уленшпігель. — Еге ж, вони спорудили в Антверпені перед ратушею чудовий ешафот, вкритий червоним сукном, і герцог сидить на ньому, наче король на троні, оточений своїми слугами й вояцтвом. Бажаючи ласкаво усміхнутися, він робить кислу гримасу. Хай б’ють барабани війни!

Він зволить дарувати нам прощення! Ану слухайте! Його позолочений панцир блищить на сонці; головний профос на коні коло балдахіна; ось оповісник з литаврами. Він читає — це прощення тим, хто ні в чому не винний. А решта будуть суворо покарані[218].

Слухайте, друзі, він читає указ, в якому велено всім, під страхом обвинувачення в заколоті, виплачувати десяту й двадцяту частину.

І Уленшпігель заспівав:

Чи чуєш ти, герцогу, голос народу?

То ремство велике, то море шумить,

То буря здіймає високі вали.

Доволі податків! Доволі вже крові!

Доволі грабунків! Гриміть, барабани!

Мечі підняли ми. Гриміть, барабани скорботи!

Це твої пазури у рані кривавій,

Це ти грабуєш убитих. Ти хочеш напитись,

Змішавши докупи наше золото й кров?

Ми вірні були королю, вірили щиро

У його величність, у клятвопорушника.

Тепер від присяги ми вільні. Гриміть, барабани війни!

Альбо жорстокий, пане кривавий!

Бач, крамниці усі на замку.

Броварники, пекарі й крамарі

Торг занедбали, не в змозі платити податки.

Скажи, хто, зустрівшись, вітає тебе?

Ніхто. Подивися: немов моровиця,

Презирство й зневага тебе оточили.

Смутно і журно тепер, як на цвинтарі,

В Фландрії нашій прекрасній,

В веселому краї Брабанті.

Там, де колись, в дні свободи,

Скрипки витинали, флейти свистіли,

Тепер тільки тиша і смерть.

Гриміть, барабани війни!

Замість радісних лиць,

Закоханих пар і веселих гульвіс —

Всюди обличчя бліді, що покірно чекають

Удару неправедного меча.

Гриміть, барабани війни!

В тавернах ніде вже не чути

Веселого дзенькоту кухлів,

Веселі Брабант і Фландрія

Вже стали країнами сліз.

Гриміть, барабани скорботи!

Прабатьківська земле, страднице мила!

Не падай навколішки перед катами.

Бджоли трудящі, накиньтеся роєм

На ледарів, трутнів іспанських.

Трупи жінок і дівчат, закопаних в землю живцем,

Волають до Бога про помсту.

Душі нещасні! Блукаючи полем вночі,

Волайте до Бога! Рука до удару готова.

Мечі підняли ми, тебе ми розпатраєм, Альбо,

Й кишками по пиці тебе відшмагаєм!

Гриміть, барабани! Хай живе гез!

І всі моряки й солдати на Уленшпігелевому кораблі та на інших кораблях співали разом з ним:

Мечі підняли ми. Хай живе гез!

І їхній спів гримів, як грім визволення.

3

Стояв січень, жорстокий місяць, що міг би заморозити теля в утробі корови. Йшов сніг і зразу замерзав. Хлопчаки ловили на клей горобців, що шукали на мерзлому снігу мізерної поживи, і приносили цю здобич додому. На світло-сірому небі чітко вимальовувались нерухомі кістяки дерев, віти яких були вкриті сніговим пухом, що вкривав також дахи будинків і паркани, а на тому пухові було видно котячі сліди — коти теж полювали на горобців. Далекі поля й луки також були вкриті цим чудодійним руном, що берегло земне тепло від зимового холоду. Чорний дим здіймався в небо над халупами й будинками. Було тихо, як у вусі.

Катліна і Неле сиділи самотою у своїй хаті. Катліна трусила головою і бурмотіла:

— Гансе, моє серце лине до тебе. Ти мусиш віддати сімсот каролю Уленшпігелеві, синові Сооткін. А хоч у тебе нема грошей, то приходь усе одно, — я хочу побачити ясне твоє лице. Заберіть вогонь, голова горить. Ах, де твої холодні, як сніг, поцілунки? Де твоє тіло холодне, як лід, Гансе, мій коханий?

Вона стояла біля вікна. Раптом на вулиці майнув voetlooper — гонець із дзвіночками на поясі. Він кричав на все горло:

— Їде намісник, намісник Дамме!

Так він добіг до ратуші, скликаючи всіх бургомістрів і старшин.

І тоді в глибокій тиші Неле почула звуки двох фанфар. Жителі Дамме кинулись на вулицю, гадаючи, що ці фанфари сповіщають про приїзд його королівської величності.

Катліна і Неле також вийшли на вулицю. Ще здалеку вони побачили загін пишно вбраних вершників. Попереду їхав чоловік в opperstkleed'і з чорного оксамиту, облямованому хутром куниці, в оксамитовому, гаптованому золотом камзолі і в чобітках з телячої шкіри на кунячому хутрі. Вони здогадалися, що то намісник.

За ними їхали молоді дворяни в оксамитовій одежі, яка, незважаючи на заборону його величності небіжчика імператора, була оздоблена мереживом, золотими й срібними галунами та шовковими стрічками, їхні opperstkleed'и були, як і в намісника, облямовані хутром. Весело маяли на вітрі страусові пера на їхніх капелюхах, оздоблених золотими ґудзиками й шнурками.

Всі вони, видно, були близькими до намісника людьми, а особливо один, з кислою міною, в золотом гаптованому камзолі з зеленого оксамиту, в чорному оксамитовому плащі і такому ж капелюсі з довгими перами. А ніс у нього був закарлючений, як дзьоб у яструба, губи тонкі, волосся руде, обличчя бліде, постава гордовита.

Коли загін наблизився до місця, де стояла Катліна, вона раптом скочила до блідого вершника, схопила його коня