Читати книгу - "Віннету ІІІ"

152
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 118 119 120 ... 154
Перейти на сторінку:
в долину, що розділяла гори, видерлися уздовж русла на вершину, спустилися з неї й опинилися серед порослої лісом улоговини. Ґейтс час від часу зупинявся, пригадуючи опис шляху, який дав йому Сантер. Потім він обирав правильну дорогу, що свідчило про його добру пам’ять. Я йшов останнім, ясна річ, зумисне. Нарешті ми почали підніматися і йшли крізь ліс. Тут Ґейтс зупинився і вигукнув:

— Чудово! Ось ми й на місці. Погляньте на ті кургани! Тепер залишається дочекатися містера Сантера.

То була правда. Перед нами височіли знайомі мені могили Інчу-Чуни і Ншо-Чі.

Усередині складеного з каменів кургану сидів на своєму коні батько Віннету в повному бойовому спорядженні індіанців. Поряд стояла піраміда зі скельних уламків, з якої тягнулася до сонця верхівка дерева. Всередині, притулена до стовбура, спала вічним сном прекрасна Ншо-Чі.

Я підійшов до могил, і серце моє стислося від болю. Я кілька разів бував тут разом з Віннету, щоб ушанувати пам’ять загиблих. Він також не раз приїжджав сюди без мене, і я не знаю, про що він думав і що почував, поки я був десь далеко, в інших країнах. А тепер я стояв тут один, без друга і брата, який також покинув мене назавжди. Раптово туга в моїй душі змінилася жагою помсти. Сантер і помста! Колись усі думки Віннету так чи інакше поверталися до цієї людини. Молодому вождеві апачів, попри всі старання, не вдалося зловити вбивцю й помститися. Тепер я стояв тут, біля дорогих мені могил, і чекав, коли з’явиться Сантер. Хіба не міг я виконати останню волю Віннету? Хіба не став я спадкоємцем його помсти? Якщо я не вб’ю Сантера, це буде не благородством, не християнською чеснотою, а зрадою усіх його жертв.

Раптом я почув невідомо звідки голос: «Віннету став християнином». Тієї ж миті за моєю спиною пролунав інший голос, голос Ґейтса:

— Що ви розглядаєте в цій купі каменів? Чи вам уже ввижаються привиди померлих червоношкірих? Якщо так боїтеся серед білого дня, то що ж буде вночі?

Я нічого не відповів йому, відвів коня на галявину, стриножив і пустив пастися, а сам пішов оглянути околиці.

Повернувшись, я побачив, що троє моїх товаришів уже влаштувалися. Вони сиділи біля могили вождя, саме там, де мені слід було копати, щоб дістати заповіт Віннету.

— Куди ви ходили? — грубо запитав Ґейтс. — Шукали золото? Навіть не думайте робити щось сам, ми разом приїхали сюди і разом почнемо пошуки, щоб ніхто ні від кого не міг приховати місця, де лежать скарби.

Мені дуже не сподобалися його слова. Хоч вони й не знали, хто я такий, однак не можна було допускати, щоб зі мною розмовляли таким тоном. Слід було дати відсіч, але й не переборщити, щоб не образити Ґейтса, на якого мені потрібно було вважати, принаймні наразі.

— Чи не занадто ви допитливі, містере Ґейтсе, а може, вам здається, що можете наказувати мені. Зважте, що я давно виріс з коротких штанців і зумію за себе постояти.

— Постояти за себе? Містере Джонсе, на що натякаєте?

— Я не натякаю, містере Ґейтсе, я кажу відверто: я нікому не підкоряюся.

— Отут ви помиляєтеся. Коли ви приєдналися до нас, то стали частиною товариства, а в таких справах завжди має бути людина, чиї накази інші виконують беззаперечно.

— І ви вважаєте, що віддавати накази найкраще вдасться вам?

— Так.

— А ось тут помиляєтеся ви. Якщо хтось тут і буде командувати, то це буде Сантер.

— А поки його немає, я — його заступник.

— Але не в тому, що стосується мене. Не забувайте, що Сантер мене ще не взяв до вашої групи, отже, я ще не член товариства.

— Тоді тим більше припиніть нишпорити всюди! Якщо ви ще не член нашого товариства, то не маєте на це права.

— Припинімо цю суперечку, сер. Я ходитиму, куди захочу й коли захочу. Я не збираюся сваритися з вами й охоче дам вам пояснення. Я ходив, щоб перевірити, чи немає довкола підозрілих слідів. Якщо вже ви такий досвідчений вестмен, то мали б знати, що не можна ставати табором у лісі, не переконавшись, чи немає поблизу ворогів. Ви забули про це правило, тому я зробив усе за вас. Мені здається, я заслуговую на подяку, а не на докори.

— То ви шукали слідів?

— Так.

— А ви вмієте їх відшукувати?

— Ну звичайно.

— А я подумав, що ви шукаєте золото, — глузливо промовив Ґейтс.

— Я не цікавлюся такими дурницями.

— Ви сказали «дурниці». Чому?

— Де його шукати, знає тільки Сантер, якщо тільки золото все ще тут, у чому я глибоко сумніваюся.

— У вас надто багато сумнівів. Я відчуваю, що ви не довіряєте нам. Мабуть, не варто було запрошувати вас їхати з нами.

— Може, й так. Але боюся, що золота нам тут не знайти ні з містером Сантером, ні без нього. Його тут більше немає.

— Звідки ви знаєте? Хто вам сказав?

— Здоровий глузд. І мені дуже дивно, що ви видаєте себе за досвідчених вестменів, а самі досі ні про що не здогадалися.

— Досить говорити загадками. Відкрийте свої карти. Тут було золото?

— Я впевнений, що було.

— Тоді хто його забрав звідси?

— Віннету.

— Чому ви так вирішили?

— Ліпше запитати, чому ви до цього не додумалися. З того, що я чув про Віннету, він був не просто мужнім воїном, але й найрозумнішим та найхитрішим серед індіанських вождів.

— Про це знаєте не тільки ви, але кожна дитина на

1 ... 118 119 120 ... 154
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віннету ІІІ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Віннету ІІІ"