Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

— тобто для мене більше, ніж від достеменної пані де Стермар’ї: від тієї, про яку я думав цілий день перед Альбертининою появою. Який же це страшний ошук — кохання, але не те, яким нас вабить жінка реальна, а те, яке ми розігруємо з лялькою, загніждженою в нас у мозкові, зрештою єдиною, що завше до наших послуг, єдиною, що її матимемо в обладі і що її сваволя пам’яти, майже така сама неокрая, як сваволя уяви, може змусити розбігатися так далеко з жінкою реальною, як далеко розбігається Бальбек правдивий з моїм примрійним Бальбеком. І ось у шкуру цієї штучної прояви ми й заганяємо, собі ж таки на муку, живу жінку!

Альбертина так мене припізнила, що по моїм прибутті до маркізи де Вільпарізіс вистава вже закінчилася. Я не мав великої охоти пробиватися крізь відпливний вал гостей, які обговорювали незвичайну новину: нібито вже доконане розлучення дуцтва Ґермантів. У чеканні, поки з’явиться змога привітатися з господинею дому, я присів на вільну бержерку в салончику, аж це з головного салону, де вона, звичайно, сиділа в першому ряду, вилонилася пишна, дорідна, рослява, у довгій атласній жовтій сукні, до якої було приколото буйні чорні маки, дукиня. Її з’ява мене вже не зворушила. Якось мама сказала мені, кладучи на моє чоло руки, як робила завжди, боючись мене вразити: «Облиш ці виходи назустріч дукині Ґермантській, ти вже зробився осудо-виськом людським. Зрештою ти ж бачиш, яка хвора бабуся; далебі, ти маєш важливіші справи, ніж сочити за жінкою, яка збиткується з тебе». І от одним махом, як гіпнотизер повертає тебе з далекого краю, де ти витав уявою, і відкриває тобі очі, або як лікар, волаючи до твого почуття обов’язку та почуття реальности, зцілює тебе від надуманої болячки, в якій ти любувався, мама збудила мене від затяжного сну. Назавтра я, одужуючи, прощався з хворобою; кілька годин поспіль я крізь сльози наспівував Шубертове «Прощання»:

...Прощай! Зве янголиний спів

Тебе у рідний, у надземний край.

Та й по всьому. Я урвав свої вранішні прогулянки; це вдалося мені завиграшки, і звідси я виснував, як виявилося, попавши пальцем у небо, що мені легко буде припиняти побачення з жінками. Незабаром я почув від Франсуази, що Жюп’єн, бажаючи розширити свій заклад, підшуковує в нашій дільниці майстерню, і запраг підсобити йому (як на те, я любив тинятися вулицею, чий світлодайний гомін, ніби гомін на узмор’ї, долітав до моєї спальні, любив, чвалаючи повз молочарні, під піднятими бляшаними жалюзі, милуватися на молодих молочарок у білих нарукавниках), і це дало мені змогу поновити свої ранкові маршрути. Я почувався цілком вільно, бо не жив уже надією перейняти дукиню Ґермантську; так жінка, збіса обачна й потайлива, поки має коханця, після розриву з ним розкидає де попадя його листи, наражаючись на те, що муж відкриє її зраду, — нині, переставши скакати у гречку, вона вже не боїться ні Бога, ні чорта.

Мені боліла душа, коли я відкривав, що майже в усіх домах живуть нещасливі люди. Тут жінка вмивається дрібними сльозами, бо її зраджує муж. Там мужа зраджує жінка. Он у тому домі працьовита мати, терплячи побої сина-пияка, приховує свою недолю від сусідів. Половина роду людського плаче. І коли я, познайомившися з цим людом, переконався, що весь він озлоблений, я спитав себе: а може, правда на боці чужоложного мужа чи віроламної жони, які зрадливі лише тому, що не знайшли щастя в шлюбі, а з усіма іншими ґречні й ласкаві? Незабаром привід для моїх ранкових блукань — допомога Жюп’єнові — відпав. Річ у тім, що тесля з нашого подвір’я, чия майстерня була відгороджена від Жюп’єнового склепика тонкою переділкою, немилосердно стукотів і його виселив клюшник. Про щось краще Жюп’єн не міг і мріяти, майстерня мала підвал, який правив столярові за комору і сполучався з нашою пивницею. Жюп’єн збирався звалити у підвалі вугілля, а переділку прибрати, щоб вийшла одна простора крамниця. Вважаючи, що дук Ґермантський заправив зависоку ціну, Жюп’єн пускав оглядати майстерню всіх охочих, у надії, що дук, не знайшовши наймача, зрештою її скине; причому Франсуаза, завраживши, що навіть потому як огляд припинявся, швейцар полишає двері до порожньої майстерні «отвором», винюшила пастку: Жюп’єн хоче заманити туди лакейчука Ґермантів та його наречену (чим не гніздечко для їхнього кохання), а потім злапати їх на гарячому.

Словом, хоча підшукувати для Жюп’єна приміщення вже не було потреби, я знову почав прогулюватися перед сніданком. Часто під час тих прохідок я здибав маркіза де Норпуа. Іноді, гомонячи зі своїм колегою, він допитливо придивлявся до мене, а потім відвертався до співрозмовника, не посміхнувшись і навіть не кивнувши, ніби ми були з ним незнайомі. Бо коли такі великі дипломати зирять на тебе якось особливо, то вони мають на меті показати не те, що вони вас побачили, а те, що вас не побачили і що обговорюють із колегою щось украй важливе. Висока дама, з якою ми часто розминалися біля нашого дому, була зі мною не така церемонна. Хоча ми з нею не зналися, вона оберталась, очікувала мене — намарне — перед вітринами крамниць, усміхалася таким усміхом, ніби хотіла поцілувати мене, робила рух, ніби зраджувала охоту віддатися. А як лучався якийсь її знайомий, вдавала, наче не помічає мене. Давно вже під час цих вранішніх виправ я обирав, хоч би куди йшов, бодай купити газету, найко-ротший шлях, обирав, не шкодуючи, як він розминався з дуки-ниним маршрутом, і, навпаки, як наші путі мали перехреститися, то я не переймався і не грав вар’ята. Бо та дорога вже не здавалася мені заказаною, на якій я запобігав ласки, всупереч її волі, поглянути на цю жінку. Але я не думав, не гадав, що моє зцілення, завдяки якому я почав ставитися до неї просто, справить такий самий вплив і на неї і що вона буде зі мною ґречна і доброзичлива, чого я вже не потребував. Досі об’єднані зусилля цілого світу, скеровані на те, аби зблизити нас, не перебороли б недолі, якій забаглося зробити мою любов до дукині нещасливою. На загад фей, куди сильніших за людей, усе немогота доти, доки наше серце щирісінько скаже: «Я більше не кохаю». Колись я мав жаль до Робера, що він не ввів мене до тітчиного дому. Але він,