Читати книгу - "Король стрільців"

тямлю, як і коли зайшов до камери Коґут. Він мене пальцем не торкнув. Не бив. Не лаяв. Не витягав жадних зізнань. Але подивився на мене такими очима, що мені стало страшно глупо і прикро…

— Отаке слово чести українського спортовця? — спитав тихо.

Ці слова заболіли мене дужче, як всі побої й копняки його камратів… Ех, брате Соловію, якби ти знав, як я того не люблю! — скінчив свою розповідь пан Макс. — Але чого то не робиться для Неньки-України!

Хрест з Еспанії
1

Якщо й тепер ще навесні цвітуть яблуні в парохіяльному саду, а з-поміж рясного їх квіту виглядає, мов загублена овечка, в лісі коминів дерев’яна бойківська церковця св. Володимира, тоді, можливо, в тій церковці на бічному престолі ще й донині стоїть хрест з Еспанії.

Пан професор Мурський, що любив копатися в таких справах, сказав раз на доповіді в читальні, що хрест отой чи не походить з середньовічної базиліки в Кордобі з котрогось там сторіччя, що тоді еспанське церковне мистецтво стояло під мавританськими впливами і відзначалося, мовляв, фантастично різьбленими прикрасами.

Яким же побитом потрапила ця дивна реліквія до церкви св. Володимира на Богданівці у Львові?.. О, це історія непроста, чудна та надзвичайна. Відіграв у ній визначну ролю мій неоцінений пан інструктор, а поза тим вона має прямий зв’язок із крадіжжю золотої «Омеґи» о. Каштановича.

Отець Каштанович, тоді парох Знесіння, це була постать небуденна, може, й не всіми люблена, зате всіми респектована, навіть польською поліцією. Бувало, коли він маршував на чолі зеленосвяточного походу, грізний, як сама мста, з бородою Мойсея, з атлетичними грудьми та з ґудзуватою черешнівкою в руці, — о, тоді й ендецькі боївкарі не відважувались зачіпати наших, та й поліцаї нібито не помічали несених у поході тернових вінків з чорними стяжками.

На своєму Знесінні володів о. Каштанович, як удільний князь, єдиний авторитет духовний та цивільний для всіх мешканців, чи то греко-католиків, чи латинян. Знесінський батяр здалека здіймав перед ним кашкетину, ще й іншому пригадував, що то «наш рускі ксьондз ідзє». З його прекрасного саду не смів ніхто ущибнути й одного яблучка: вже й поговірка така йшла між народом, мовляв, місцеві злодії бережуть його добро від чужосторонніх.

Мав о. Каштанович особливий дар від Бога — вмів з’єднати собі простолюддя, оті, як кажуть, суспільні низи, і то всяко їх з’єднував: кого людяністю й прихильним словом, кого, у потребі, щедрою долонею, кого таки своєю черешнівкою. А орудував нею, як Зевес блискавками, твердо й непомильно: був же колись першим фехтувальником у 9-му цісарсько-королівському полку драґонів у славнім місті Бережанах.

Як же це трапилось, що в о. Каштановича вкрали той пам'ятковий золотий годинник?.. Ну, сталося, годі! Ясно, що така прикра несподіванка ніколи не постигла б його на рідному Знесінні, чи на Підзамчі, чи хоч би на Личакові, де його всі знали. «Пех» захотів, що якийсь лахудра поліз йому до кишені якраз на нашій Богданівці!

І то коли?.. В саме храмове свято св. Володимира, Князя-Хрестителя України.

На наш Празник!

Празник у нас був, як казали парохіяни, дубельтовий: раз, що церква стояла під покровом св. Володимира, друге — що нашому отцеві парохові теж було на ім’я Володимир. Хоч і молодий був наш о. парох і сам целебс, проте празники влаштовував славні вже тоді у Львові. Любили до нас вгощати святоюрські каноніки і «ціла Капітула» з о. пралатом Куницьким на чолі, перед появою якого звичайно сповняючий обов’язки паламаря пан Дорош здіймав хвіртку з завіс, бо о. пралат не могли б інакше промостити достойної постаті на подвір’ячко.

Приїжджав до нас щороку й отець Каштанович: для нього звичайно наш парох «резервував» св. Проповідь, на першу годину сполудня, так щоб о. Каштанович мав змогу відправити в себе «Десятку», а потім зацигикати тими нещасними трамваями із Знесіння на другий кінець Львова.

Добігала година 12.30, як о. Каштанович у гарному празниковому настрої причалив на Богданівку. Трамвайна зупинка, як знаєте, була за кілька кроків від церкви, проти кооперативи «Зоря».

— Ну, — подумав задоволено, — цим разом приїхав ще перед «Со миром ізідім», може, захоплю ще трохи Служби Божої. Хіба далі не буде, як пів на першу? — Сягнув рукою до папістики по свою золоту «Омеґу», а кишеня, як то кажуть, полотном стала! Обшукав себе там і сям, заглянув до підручної торби, де лежали епитрахіль і часослов — годинникар нема! Ну, значить, сталося — вкрали. І то недавно, ще кишеня тепла. Коло костелу св. Єлисавети дивився — було десять хвилин по 12-ій.

Значить — сперли «Омеґу» між Копитковим і Городецькою рогачкою.

Ну, нічого. Спокійно, не подаючи виду, пішов у церкву, відстояв на захристії до кінця Службу Божу, потім вийшов на проповідницю і виголосив одну з своїх бойових, ніби шаблею рубаних, проповідей — про Великого й Святого Князя, що приніс в Україну світло правдивої віри:

— І не погасло це світло, горить-променіє донині, хоч і тьма неволі вкрила Україну чорним крилом, хоч закляті вороги наші, розп’яли її, як Христа на Голготі, роздерли, розчетвертували її живе тіло, хоч мордують й пацифікують її дітей по тюрмах, катівнях, у Березах Куртузьких!..

В тому місці, як звичайно, полум’яний проповідник-патріот здорово дібрався до печінок урядові, кинувши на нього анатему та розмістивши глибоко, на дні аду, всіх міністрів, комісарів поліції, суддів, прокураторів і трохи не самого маршалка Ридза.

Схвильовані вірні помітили, однак, що цим разом о. Каштанович користувався у своїй проповіді трохи міцнішими епітетами, як звичайно, а при тому гатив п’ястуком по проповідниці, яка, здавалося, ось-ось розлетиться на тріски. Дехто з перших рядів перед іконостасом просто струхлів. Якби мав під рукою