Читати книгу - "Король стрільців"

свою черешнівку, то бив би! — шептали люди.

Мокрий від поту і червоний, як грань, зійшов з проповідниці.

Панотцям подали спершу сніданок — пишну запашну каву, на яку виголоднілі отці кинулись «аки волци» (як любив казати о. прелат). Потім прийшов на стіл незрівняний в смаку, важкий, багровий вишнячок Бачевського, із спеціяльних запасів «Народньої Торговлі». Товариство зібралося численне, мов на якому соборчику, переважно чорноризці, хоч і замішався дехто «цивільний», маґістр або доктор. Всі були в чудовому настрою, — всі, крім отця Каштановича. Не смакували йому ні кава, ні вишнячок, не цікавили свіжопринесені вістки з Святоюрської гори, не бавили хлопські віци одного з каноніків.

Сидів за столом сам не свій, мінився на обличчі і нервово шарпав прекрасну чорну бороду.

Все те, звичайно, запримічав отець парох бачним оком господаря. Користаючи з короткої перерви між сніданком і обідом, гості вийшли з покоїв у городець зачерпнути прохолоди. Тоді о. парох узяв о. Каштановича попід руку і відпровадив набік.

— Передусім дякую вам, отче-професоре, за високопатріотичну, як завжди, блискучу проповідь. Недаром то Преосвященний сказали раз, жартуючи, що ви частіше цитуєте Деколог ОУН, як Десять Заповідей… Але боюсь, що коли в церкві були конфіденти, а вони напевно були, то я за три дні дістану позов до суду — за протидержавну аґітацію.

— Ех, — махнув рукою о. Каштанович, — я щотижня дістаю якесь завізвання до суду. Так, може, я сьогодні трохи пересолив, але’м був злий! Як сто псів!

— Чому? Що трапилось?

— Обікрали мене. Годинник мені свиснули.

— Де, коли?

— В трамваю, як доїздив сюди. Був великий натовп, якийсь гицель підсунувся і потягнув.

— Ой, то мені дуже прикро!

Гість раптом вибухнув, гей той вулькан!

— Лихо бери годинник, хоч це антик, пам’яткова річ, мій І дідо дістав його від Йосифа II чи від Фердинанта І, вже не тямлю, ну, та й вартість свою має: чисте дукатове золото, три коперти, сам ланцюжок важить з десять дека, собаку можна на ньому припняти!.. Та лихо його бери, кажу! Але ж самий факт, розумієш, те, що мене обікрали, мене, отця Каштановича! Ти розумієш — мене знає цілий Львів, мені за двадцять років дурне перо не пропало з кишені, а тут — золота «Омеґа»! О, я цього не пущу кантом! Як мої батяри на Знесінню про це довідаються, то вони видадуть твоїм батярам формальну війну!

— Ой, як же ж мені прикро, отче професоре!

Наш парох не міг поки що інакше потішити свого схвильованого гостя, тільки раз у раз запевняв його, що йому дуже прикро. І справді було йому боляче й досадно і просто соромно, що така пригода зустріла його бувшого катехита якраз на його ім’янини, в нього на празнику і в його парохії.

— Отче професоре, — промовив благально, — я вас прошу, хай це поки що залишиться між нами. Не розголошуйте цього випадку, не подавайте на поліцію.

— Ти що, п’яний? — обурився отець професор. — Я мав би йти з тим до польської поліції? Я даю тобі слово чести офіцера драґонів, що до 24 годин мої злодії принесуть мені той годинник і подадуть отак, як на тарілці! Хочеш — підемо об заклад!

— Я вірю вам і без закладу, отче професоре, але дозвольте не турбувати цим ваших злодіїв. Крадіж сталася на моїй території, і моїм обов’язком господаря є мати діло з моїми злодіями. Прошу, вертайтеся до товариства і зовсім не турбуйтесь годинником. Я тим часом піду засягнути язика в цій справі.

Отець професор поскубав чорну бороду і недовірливо глянув на бувшого свого учня з-під крилатих брів.

— Гм! Маєш якийсь контакт із підземним світом?

— Спробую знайти.

З городу побіг наш отець парох просто на кухню, де в клубах запашних димів увихались пані варилихи, приготовляючи обід. Між ними царювала наша господиня, пані Евдокія, яка вважала своїм священним обов’язком церковної сестриці приготовити щороку отцеві парохові пишну рибу «по-жидівськи» і незрівняний студенець.

— Пані Павлово! — гукнув отець парох, тримаючись одвірка, бо кухонні запахи геть забили йому памороки, та й галас там стояв несамовитий, ніби на полі битви.

— Та що, прошу отця? Подавати до столу?

— Ні, ні, я тільки хотів спитати вас, чи ваш субльокатор вже встав, чи ще спить?

— А Бог його знає. Він прийшов додому о восьмій над ранком, як я збиралася йти на Ютреню. Іменини комусь там справляли!

— Ага. То, може, вже проснувся.

Пан Макс (бо це про нього йшла мова) і справді вже був проснувся, хоч і не так давненько. Стояв тепер босий і напіводягнений на підлозі, похиливши буйну голову під кран водотягу, з якого ринула вода, змиваючи йому потилицю. Мій неоцінений пан інструктор здригався від холодної купелі і жалібно стогнав:

— Ой, голова, голова! Яка ж вона важка! Ніби з олова.

І бив себе рукою по лобі, ніби пробуючи, чи його голова справді була олов'яна, чи з якогось іншого шляхетнішого металу.

Коли він так страждав там, під водотягом, я сидів собі на підвіконні і приспівував йому:

«Щось я дуже загулявся. Ледве я сюди добрався…»

І тут саме в акцію оповідання включається на момент моя особа: сидячи отак на підвіконні, я перший запримітив, що наш парох тільки в кольоратці