Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

якій дано ім’я Рахель, дружина Хаїма з Надвірної, яку названо Леєю. Замикає ряд Ухля Лянцкоронська, якій Яків дає ім’я Афіша Суламітка.

Позаяк усі ті імена — то імена дружин патріархів, обраниці стоять мовчки, приголомшені. Їхні чоловіки також прикусили язика. Раптом починає плакати Вайґеле, дружина Нахмана. Це невдала мить для плачу, але кожен її розуміє.

Похмурий погляд Хани помічає в Іваному деякі деталі

Люди в хатах сплять покотом на прогнилих, абияк збитих ліжках. Дехто — на землі. В’язка торішнього сіна — ось і вся постіль. Барліг, інакше не скажеш. Лише дехто має порядні ліжка з лляною постіллю. Найбагатший дім — це обійстя Шорів.

Всі тут — брудні, завошивлені. Навіть у Якова є воші, бо він водиться з місцевими бруднулями. Хана про це здогадується. Точніше, вона це знає напевно.

Це ніяка не громада, а натовп випадкових людей. Вони навіть порозумітися не завжди можуть. Наприклад, ті, що говорять турецькою чи ладино, як Хана, не знають місцевої єврейської.

Є тут хворі й кульгаві. Ніхто їх не лікує, а прикладання рук допомагає не всім. Вже першого дня Хана стала свідком, як померла чергова дитина — від кашлю. Просто захлинулася ним.

Живе тут чимало вільних жінок — вдів та аґун, чиї чоловіки зникли, але вони не можуть вдруге вийти заміж, доки не буде доведено, що їхні мужі мертві. Деякі з них — узагалі не єврейки. Так Хані здається. Віддаються за шматок смачної їжі й за те, що їм дозволяють тут жити. На те, що всі тут сплять з усіма, дивляться крізь пальці, ба більше: у цьому бачать вищий сенс. Хана не розуміє, чому чоловікам так кортить злягатися — у цьому ж нема нічого аж такого особливого. Після других пологів вона цілком втратила до цього охоту. Їй заважають запахи чужих жінок на шкірі її чоловіка.

Яків здається Хані геть іншим. Він спочатку наче радів її приїзду, але були вони близькі лише двічі. Тепер він перейнятий думками про щось інше. Може, іншу жінку. Крутиться довкола нього та Віттель, позираючи на Хану спідлоба. Якову більше подобається бути з ними, ніж з Ханою. Слухає її неуважно, більше його цікавить Авача, яку він усюди бере з собою. Носить її на плечах, а мала вдає, що їде на верблюді. Хана залишається вдома і годує дитину грудьми. Побоюється, щоб синочок не підчепив тут якусь хворобу.

Малий Емануель весь час нездужає. Йому шкодять тутешні вітри, так само, як і задовга провесінь. Нянька-туркеня щодня вередує, що не хоче тут бути, що тут усе їй гидке, що вона от-от втратить молоко.

В їхньому Нікополі вже весна, а тут крізь гнилу траву лише пробиваються перші пагінці.

Хана тужить за батьком та його спокійною розважливістю. Сумує й за матір’ю, яка померла, коли Хана була дитиною. Щоразу, коли думає про неї, сама починає панічно боятися смерті.

Про те, як Молівда відвідує Іване

Молівда вирушає в дорогу з Варшави до Львова, коли шляхи після чергової відлиги замерзли, як камінь, і ними знову можна проїхати. Після зустрічі з архієпископом Лубєнським його вислав до Іваного такий собі ксьондз Звєжховський, якого призначили займатися справою антиталмудистів. Ксьондз дає йому цілу скриню катехізисів і повчальних брошур. А ще — образки-медальйони та вервиці. Молівда почувається, як один із тих вуличних продавців ікон. Окремо запакованою їде статуя Матері Божої, дещо грубо вирізьблена з липи і яскраво розфарбована. Це подарунок для пані Франк від пані Коссаковської.

Молівда прибуває до Іваного 9 березня 1759 року, і з першої ж миті його охоплює зворушення: це ж його село під Крайовою, так само облаштоване, лише прохолодніше і через те наче не таке затишне. Тут панує така ж атмосфера постійного свята, навіть погода цьому сприяє: стоїть невеликий мороз, високо на небі світить холодне сонце, кидаючи на землю жмут сухого колючого проміння. Світ здається свіжо прибраним. Люди витоптують стежки в чистому снігу, тому добре видно їхні маршрути. Молівді здається, що серед снігів життя якесь чесніше: все тут суворіше, кожна заповідь є категоричнішою, кожне правило — строгішим. Люди, що вітають його, виглядають погідними й щасливими, попри мороз і короткий день. До його візка підбігають діти, несучи цуценят, підходять зарожевілі від роботи жінки, зацікавлені всміхнені чоловіки. З коминів у високе небо здіймається дим — прямо, наче принесену тут жертву безумовно прийняли.

Яків вітається з ним урочисто, але тільки-но вони заходять до маленької хижки і залишаються там самі, знімає з нього вовчий кожух і довго обіймає його кремезне тіло, поплескуючи по плечах і повторюючи польською: «Ось ти й повернувся».

Всі тут: і брати Шори, щоправда без батька, бо після побиття він усе якось не може вичухатися, і Єгуда Криса з братом і шурином. Є Нахман, який щойно побрався з якоюсь дівчинкою (такий молодий вік — це варварство, думає Молівда), Моше в клубах диму, ще один Моше, кабаліст, із цілою родиною. Всі. Товчуться в крихітній кімнаті з вікнами, затягнутими чудними візерунками.

Яків збирається виголосити вітальне слово, сідає посередині столу. За ним — вікно, наче рама ікони. Сидить на темному тлі ночі. Подають один одному руку, дивляться по черзі один на одного, ще раз вітаються поглядом, ніби не бачилися вічність. Потім настає час урочистої молитви, Молівда знає її напам’ять і, мить повагавшись, повторює разом з усіма. Далі вони розмовляють, багато й хаотично, різними мовами. Вільна турецька Молівди розвіює сумніви прибічників Османа, які, хоч виглядають і поводяться як турки, п’ють не менше за подолян. Яків — гучний, в хорошому настрої. Приємно дивитися, як він їсть з апетитом. Хвалить страви, розповідає анекдоти, що викликають вибухи реготу.

Колись Молівда гадав, чи може Яків чого-небудь боятися, і вирішив, що тому геть чуже таке почуття. Це додає йому сили, люди шкірою це відчувають і самі позбуваються ляку. А оскільки євреї безперестанку когось бояться — пана, козака, несправедливості, голоду й холоду — і весь час живуть у непевності, Яків стає для них рятунком. Відсутність страху — наче його німб, у якому можна грітися, даруючи трохи тепла маленькій, змерзлій, зляканій душі. Блаженні ті, що не бояться. І хоч Яків часто повторює, що вони перебувають у Безодні, не така вже й страшна та Безодня, якщо він поруч. Коли Яків зникає хоча б на мить, розмови якось не клеяться, стишуються. Сама його присутність творить лад, очі мимоволі звертаються до нього, як до животворного полум’я.