Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

У нього вирвався такий самий сухий смішок.

— «Підемо разом». Делікатно сказано, — мейр узявся правою рукою за ціпок, тимчасом як його лівиця несподівано сильно схопилася за моє передпліччя.

— Пане й пані, — лайнувся він собі під носа. — Ненавиджу, коли хтось бачить, як я дибуляю. Але не так страшно спиратися на руку юнака, як кульгати самотужки. Жахливо, коли власне тіло підводить. Замолоду про таке не думається ніколи.

Ми пішли, і наша розмова затихла, поки ми прислухалися до плюскоту води у фонтанах і співу пташок у живоплотах. Раз у раз мейр звертав увагу на якусь статую й розповідав, котрий із його предків її замовив, створив чи (про це він розповідав уже тихішим, винуватим голосом) поцупив у чужих краях під час війни.

Ми проходи´ли садами майже годину. Алверон поступово став менше обтяжувати мені руку, а невдовзі вже спирався на мене більше для рівноваги, ніж заради опори. Ми проминули кількох шляхетних панів і пані, які кланялися чи кивали мейрові. Коли вони вже не могли нас почути, він розповідав, хто це, яке становище вони посідають при дворі, й долучав до цього одну-дві кумедні пліточки.

— Вони хочуть знати, хто ти, — промовив він, коли одна така парочка пройшла за живоплотом. — До вечора це стане єдиною темою для розмов. Ти посол із Реніру? Юний шляхтич, який прагне багатих володінь із дружиною на додачу? А може, ти мій давно загублений син, привіт із моєї шаленої молодості? — він тихенько захихотів і поплескав мене по руці. Можливо, Алверон вів би й далі, та він перечепився об кам’яну плиту, що стирчала, й мало не впав. Я хутко його спинив і посадовив на кам’яну лаву біля стежки.

— От напасть, — лайнувся він, явно знічений. — І на що це було би схоже: мейр борсається на спині, як той жук? — він сердито роззирнувся довкола, та ми, схоже, були самі. — Не зробиш послугу старому?

— Я у вашому розпорядженні, ваша милосте.

Алверон проникливо глянув на мене.

— Справді? Що ж, це дрібничка. Помовкуй про те, хто ти такий і які в тебе справи. Це дивовижно подіє на твою репутацію. Що менше ти їм розповідатимеш, то більшого всі від тебе хотітимуть.

— Я не розводитимуся про себе, ваша милосте. Але мені було б легше не розповідати про причину свого перебування тут, якби я знав, яка вона…

Лице Алверона набуло лукавого виразу.

— А й справді. Але це місце занадто публічне. Досі ти демонстрував гарне терпіння. Скористайся ним іще трішки, — він поглянув на мене. — Не зволиш провести мене до моїх апартаментів?

Я простягнув руку.

— Звісно, ваша милосте.

***

Повернувшись до своїх кімнат, я зняв із себе вишиту куртку й повісив її в різьбленому палісандровому гардеробі. Ці величезні меблі були оздоблені кедром і сандаловим деревом, пахощі яких витали в повітрі. Зі внутрішнього боку дверцят висіли великі бездоганні дзеркала.

Я пройшов підлогою з відшліфованого мармуру й сів на червону оксамитову канапу для відпочинку. Знічев’я замислився, як саме слід відпочивати на канапі. Не пригадував, щоб колись таким займався. Трохи помисливши, вирішив, що відпочивати на канапі — це, мабуть, майже як розслаблятись, але тоді, коли в кишені більше грошей.

Занепокоївшись, я зіп’явся на ноги й заходив кімнатою. На стінах висіли картини — майстерно виконані олійні портрети й пасторальні сценки. На одній стіні був величезний гобелен із дуже деталізованим зображенням масштабної морської битви. Він заволодів моєю увагою майже на пів години.

Я сумував за лютнею.

Заставити її було страшенно важко, все одно що відтяти собі руку. Я не сумнівався, що наступні десять днів буду сам не свій від тривоги, побоюючись, що не зможу її викупити.

Але мене ненароком заспокоїв сам мейр. У моєму гардеробі висіли шість комплектів одягу, досить вишуканого для будь-­якого лорда. Коли його доставили до моєї кімнати, я відчув, що розслабляюся. Побачивши його, я найперше подумав не про те, що тепер можна спокійно спілкуватися з придворним товариством. Я подумав, що в найгіршому разі можна вкрасти його, продати лахмітникові й дістати більш ніж удосталь грошей, щоб повернути лютню.

Звичайно ж, утнувши таке, я розірвав би всі зв’язки з мейром. Тоді вся моя мандрівка до Северена стала б безглуздою, а ще я так осоромив би Трепа, що той, можливо, більше зі мною не говорив би. Тим не менше, усвідомлення, що в мене є такий варіант, дало мені якусь дрібку влади над ситуацією. Цього було достатньо, щоб я не збожеволів від тривоги остаточно.

Я сумував за лютнею, та якби я дістав покровительство мейра, мій життєвий шлях ураз став би рівним і прямим. У мейра було достатньо грошей, щоб я продовжив навчання в Університеті. Його зв’язки могли допомогти мені з пошуком інформації про амірів.

А важливішою за все, ймовірно, була сила його імені. Якби мейр був моїм покровителем, я опинився б під його захистом. Батько Емброуза — наймогутніший барон у всьому Вінтасі, за дюжину кроків від корони. Зате Алверон — сам практично король. Наскільки спростилося б моє життя, якби Емброуз перестав невпинно вставляти мені палиці в колеса? Від такої думки паморочилося в голові.

Я сумував за лютнею, але все на світі має свою ціну. За можливість дістати покровительство мейра я був готовий зціпити зуби та просидіти один виток у нудьзі та тривозі, без музики.

Як виявилось, Алверон мав рацію щодо цікавості своїх придворних. Після того як він того вечора викликав мене до свого кабінету, чутки довкола мене спалахнули, наче пожежа в сухих кущах. Я міг зрозуміти, чому мейрові таке подобається. Це було все одно що спостерігати за народженням історій.