Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

навчати розум, ретельно чепуритися, — він провів рукою по бездоганній шпакуватій бороді. — Адже навіть зовнішність — це своєрідна влада. Проте обмеження є завжди. Однорукий чоловік може стати таким-сяким воїном, але не може грати на лютні.

Я повільно кивнув.

— Гарна заувага, ваша милосте. Наша влада має межі, які можна розширювати, але не нескінченно.

Алверон підняв один палець.

— Але це — лише перший різновид влади. Ми обмежені, лише якщо покладаємося на владу, яку маємо самі. Ще є та влада, яку дарують. Ти розумієш, що я маю на увазі під наданою владою?

Я на мить замислився.

— Податки?

— Гм-м, — здивовано вимовив мейр. — А це таки непоганий приклад. Ти вже багато замислювався про таке?

— Трішки, — зізнався я. — Але в такому ключі — ніколи.

— Це складно, — відповів він. Судячи з тону, моя відповідь його задовольнила. — А яка влада, на твою думку, більша?

Я думав усього секунду.

— Природжена, ваша милосте.

— Цікаво. Чому ти так стверджуєш?

— Тому що владу, яку маєте ви самі, неможливо забрати, ваша милосте.

— А… — він підняв довгий палець, неначе зібрався мене застерегти. — Але ж ми вже зійшлися на тому, що така влада надзвичайно обмежена. Надана влада не має меж.

— Не має меж, ваша милосте?

Алверон згідливо кивнув.

— Ну, має дуже мало меж.

Я все одно був незгоден. Мейр, напевно, помітив, як це відбилося на моєму обличчі, бо він нахилився до мене, щоб пояснити:

— Припустімо, що я маю ворога, молодого й сильного. Припустімо, що він украв у мене дещо — трохи грошей. Ти встигаєш за мною?

Я кивнув.

— Я, хай скільки тренуватимуся, не дорівняюся до задиристого двадцятирічного юнака. То що мені робити? Я намовляю одного зі своїх молодих і сильних друзів піти нам’яти йому вуха. З такою силою я можу досягти того, що інакше було б неможливо.

— Але замість цього ваш ворог міг би нам’яти вуха вашому другові, — відзначив я, коли ми завернули за ріг. Стежка перед нами завдяки трельяжу у формі арки перетворилася на затінений тунель із густим темно-зеленим листям.

— Припустімо, що в мене аж троє друзів, — виправився мейр. — Я раптом узяв і набув сили трьох людей! Мій ворог, навіть будучи дуже сильним, ніколи не зміг би стати аж таким сильним. Поглянь на селас. Мені кажуть, що його страшенно важко вирощувати.

Ми опинилися в затінку трельяжного тунелю, де під листям і аркою розквітали сотні темно-червоних пелюсток. Від них ішов солодкий, тремкий запах. Я легенько ковзнув рукою по одній із темно-червоних квіток. Вона була несказанно м’яка. Мені згадалася Денна.

Мейр повернувся до нашої теми.

— Хай там як, ти не вловлюєш суті. Надання сили — це лише один дрібний приклад. Є така влада, яка може бути лише подарованою.

Він ледь помітно показав на куточок саду.

— Бачиш отам компта Фарленда? Якби його спитали про його титул, він сказав би, що володіє ним. Заявив би, що це — така сама його частина, як його власна кров. Ба більше, частина його крові. Майже всякий шляхтич відповів би так само. Вони стверджували б, що родовід наділяє їх правом верховодити.

Мейр поглянув на мене з веселим блиском у очах.

— Але вони помиляються. Це не природжена влада, а надана. Я міг би забрати в нього землі та зробити його вуличним жебраком.

Алверон жестом підкликав мене ближче до себе, і я трохи нахилився.

— Ось тобі велика таємниця. Навіть мій титул, мої багатства, моя влада над людьми й землею. Це лише надана влада. Вона належить мені не більше, ніж сила твоєї руки, — він поплескав мене по долоні й усміхнувся мені. — Але я знаю цю відмінність і саме тому завжди на коні.

Він випрямився й заговорив нормальним голосом:

— Добрий день, компте. Чудовий день, щоб погрітися на сонечку, чи не так?

— Справді так, ваша милосте. Селас просто приголомшливий, — компт був кремезним чоловіком із жовнами й густими вусами. — Мої компліменти.

Коли компт остаточно проминув нас, Алверон продовжив:

— Ти помітив, як він похвалив мене за селас? А я ж за все життя навіть садової лопатки не торкнувся, — він скоса поглянув на мене. Його обличчя стало дещо самовдоволеним. — Досі вважаєш, що природжена влада краща?

— У вас переконливі аргументи, ваша милосте, — відповів я. — Однак…

— Тебе важко переконати. Тоді ще один, останній приклад. Ми можемо погодитися з тим, що я ніколи не зможу народити дитину?

— Гадаю, так цілком можна сказати, ваша милосте.

— Однак якщо певна жінка надасть мені право одружитися з нею, я можу народити сина. За допомогою наданої влади людина може зробитися швидкою, як кінь, сильною, як віл. Чи може так допомогти вроджена влада?

Тут я вже не міг сперечатися.

— Схиляюся перед вашою аргументацією, ваша милосте.

— Схиляюся перед твоєю мудрістю, що спонукала тебе її прийняти, — реготнув він. Тут садом розійшовся ледь чутний дзвін: вибило нову годину. — Ох, трясця, — промовив мейр, і його облич­чя спохмурніло. — Треба піти прийняти ту жахливу мікс­туру, бо інакше на Кодікуса цілий виток не буде управи, — я запитливо поглянув на нього, і він пояснив: — Він якимось робом довідався, що вчорашню дозу я вилив у нічну вазу.

— Ваша милосте, вам слід дбати про своє здоров’я.

Алверон набурмосився.

— Ти забагато на себе береш, — різко сказав він.

Я зашарівся від зніяковіння, та перепросити не встиг: він жестом наказав мені мовчати.

— Звісно, ти маєш рацію. Я знаю свої обов’язки. Але ти говориш достоту як він. Одного Кодікуса з мене досить.

Він зупинився й кивнув парі, що наближалася до нас. Чоловік був високий і гарний із себе, на кілька років старший за мене. Жінка була десь тридцятирічна, мала темні очі й витончені пустотливі вуста.

— Добрий вечір, леді Гесуа. Ваш батько, як я розумію, поправляється далі?

— О так, — відповіла вона. — Хірург каже, що він має встати до кінця витка, — вона перехопила мій погляд і ненадовго зазирну­ла мені в очі. Її червоні вуста вигнулися в багатозначній усмішці.

А тоді вона проминула нас. Я зрозумів, що трохи спітнів.

Якщо мейр і помітив це, то не став на це зважати.

— Жахлива жінка. Щовитка заводить нового чоловіка. Її батька було поранено на дуелі з есквайром Гіґтоном через «непристойну» заяву. Заява була правдива, та це мало що значить, коли шпаги вже оголено.

— А що сквайр?

— Помер наступного дня. Теж прикро. Він був хороший, просто не вмів притримати язика, — мейр зітхнув і підвів погляд на дзвіницю. — Як я вже казав… Одного лікаря мені цілком достатньо. Кодікус квокче наді мною, наче квочка. Ненавиджу вживати ліки, коли вже йду на поправку.

Мейрові того дня, схоже, і справді було краще. Під час прогулянки він, по суті, й не мусив спиратися на мою руку. Я відчував, що він спирається на мене