Читати книгу - "Пісня Соломона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отже, ми заблукали. Дув вітер. Попереду нас маячила татова спина. Ми поводилися, як ті налякані діти. Мейкон знай повторював мені: того, чого ми боїмося, насправді немає. А яка різниця, чи є воно в дійсності, чи немає? Пам’ятаю, колись я прала білизну одному подружжю у Віргінії. Якось пополудні хазяїн прийшов на кухню. Трясучись, він спитав, чи не запарила б я кави. Я поспитала, що з ним, адже виглядав чоловік геть погано. Він не знав, у чому річ. Сказав, що почувається так, ніби ось-ось упаде зі скелі. Стояв на жовто-біло-червоному лінолеумі, рівненькому, як праска, тримався спершу за двері, тоді за стілець і силкувався не впасти. Я вже мало не обмовилася, що тут нема ніякої скелі, але враз пригадала собі, як воно було тоді, в отих лісах. Та й сказала, що можу його підтримати, щоб не впав. Хазяїн глянув на мене таким вдячним поглядом, якого я ще в житті не бачила. «Направду можете?» — спитав він. Я підійшла до чоловіка ззаду, обхопила руками стан і притиснулася до спини. Його серце билося під курткою, ніби в мула спекотного дня. Мало-помалу він заспокоївся.
— Ви врятували йому життя, — шепнув Гітара.
— Де там! Увійшла його жінка, а я не встигла вчасно відскочити від того чоловіка. Вона спитала мене, що я роблю. І я відповіла.
— Що відповіли? Що ви їй сказали?
— Правду. Тримаю його, аби не впав зі скелі.
— Б’юся об заклад, — зауважив Гітара, — що цієї миті чоловікові закортіло скочити з тієї скелі. І вона повірила вам? Тільки не кажіть, що повірила.
— Не відразу. Як тільки я його пустила, він звалився, мов мішок, на підлогу. Розбив окуляри. Упав долілиць. І знаєте як? Дуже помалу. Присягаюсь, добрі три хвилини падав, поки розбив собі лице об підлогу. Не знаю, чи була насправді ця скеля, чи не було її, але він падав цілі три хвилини.
— Був мертвий?
— Помер на місці.
— А хто застрілив вашого тата? — зацікавився Гітара, його очі заблищали. — Ви сказали, що хтось убив його.
— Півтора метра в повітрі...
— Хто?
— Не знаю хто. Не знаю чому. Знаю те, що вам кажу: що сталося, коли й де.
— Ви не сказали де, — наполягав Гітара.
— Сказала. На паркані.
— А де той паркан?
— На нашій фермі.
Гітара реготнув, але його очі блищали не з веселости.
— Скажіть, де ця ферма.
— В окрузі Монтур.
Хлопець облишив свої «де?». Перейшов на «коли?».
— Коли це було?
— Коли сидів на паркані.
Гітара почувався як нишпорка-невдаха.
— Котрого року?
— Тоді, коли на вулицях стріляли цих ірландців. Торговці зброєю та гробарі мали добрий рік, скажу вам.
Пілат поклала накривку від посудини на стіл. Відтак вийняла яйця з води й заходилася лупити їх. Її губи ворушилися, неначе вона перекидала апельсинове зернятко в роті. Допіру покраявши яйця надвоє й показавши їхні вологі червоно-жовті осердя, жінка знов почала снувати свою оповідь.
— Одного ранку ми прокинулися, коли сонце вже пройшло зо чверть свого шляху на небі — сліпучому й блакитному. Блакитному, як стрічки на чепчику моєї мами. Бачите цю смугу неба? — кивнула Пілат на вікно. — Он там, над цими кущами ліщини? Бачите? Просто над кущами.
Хлопці глянули й побачили небо, розпростерте понад будинками й деревами.
— Це та сама барва, — мовила жінка так, ніби відкрила щось дуже важливе. — Такої самої барви були мамині стрічки. Впізнаю той відтінок всюди, а маминого імени не знаю. Коли вона вмерла, тато заборонив вимовляти це ім’я... Отож встали ми вранці й не встигли ще протерти очі та роззирнутися довкола, як побачили тата. Сидів на пеньку, на осонні. Ми стали гукати його, та він споглядав скоса, ніби дивився й водночас не дивився на нас. Щось у татовому обличчі нас налякало. Ніби дивишся на чиєсь лице під водою. За якусь мить татко звівся і подався геть — із осоння в ліси. А ми стояли, дивлячись на пень, і тремтіли, як осикові листки.
Пілат зібрала яєчну шкаралупу докупи, зграбно помахуючи пальцями, як віялом. Хлопці заворожено втупилися в неї. Боялися обізватися, бо могли зіпсувати оповідь, і боялися мовчати, бо оповідь могла обірватись.
— Тремтіли, як осикові листочки, — шепотіла вона, — як листочки.
Зненацька Пілат підняла голову й протяжно гукнула, немов сова:
— У-у-у! Йду! Вже йду-у-у!
Ані Дояр, ані Гітара не бачили й не чули нікого поблизу. Тим часом Пілат зірвалася з місця й кинулася до дверей. Ще не добігла, а двері відчинились від удару ногою знадвору, й Дояр угледів зігнуту дівочу спину. Дівчина тягла величезний, літрів на сто вісімдесят, кошик з якимись чорними ягодами. З іншого боку якась жінка, пхаючи цей тягар, сказала:
— Вважай на поріг, дитинко.
— Я вже на ньому, — відповіла дівчина. — Підштовхни кошика.
— Пізнувато ви прийшли, — озвалася Пілат. — Ще трохи, і споночіло б.
— Машина Томмі зіпсувалася, — засапавшись, відказала та.
Коли вони удвох якось спромоглися затягти той тягар досередини, дівчина випросталася й обернулася до гостей. Дояр міг і не дивитися на її обличчя,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.