Читати книгу - "Що ховається у сутінках. Антология"

Ніхто не мав залишитися в цьому спорожнілому місті. У групі журналістів, фотографів і операторів, яка ретельно охоронялася, усі носили паперові маски, надані медійною групою ООН, і вони б тут надовго не затрималися. Коли гелікоптер, підлітаючи, зробив коло над цим районом, тут не було жодних слідів цивільних. Ті нечисленні тутешні мешканці, які пішли в долину, називали це місце Руки Диявола. У них ти й опинишся, якщо пробудеш тут занадто довго, казали вони.

Стівен тримав фотоапарат напоготові, аби встигнути зробити знімок, якщо раптом трапиться щось несподіване, і йшов поруч із Риком Макдаффі, кореспондентом, який був його напарником на цьому завданні. Вони разом відстали від загальної групи, неголосно перемовлялися, помічали різні цікаві речі, імовірні кути для висвітлення подій, які могли не помітити інші.

Рик мав справжній талант захоплювати увагу читача. Кар’єра його почалася ще у В’єтнамі, і він давно нічому не дивувався. Стівен і хотів би сказати про себе те саме, але він був лише фотографом-самоучкою, який уперше отримав завдання поза рідним містом, і він просто не міг спокійно, як Рик, дивитися на всі ці жахіття.

Стівен зробив два знімки, коли помітив дівчинку. Вона з’явилася в дверях напівзруйнованого будинку після того, як інші журналісти пройшли повз, і увагу Стівена привернув її невпевнений рух. Брудна, обідрана сукня дівчинки не приховувала її жахливої худорлявості. Шкіра була бліда, очі яскраво-блакитні.

— Рику, дивись! — вигукнув Стівен, коли дівчинка позадкувала до руїн, що колись були будинком.

— Будинок?

— Ні, дівчинка.

— Нікого не бачу, — сказав Рик. Секунду він дивився на Стівена, потім знову перевів погляд на порожню будівлю, яка ось-ось зруйнується. — Тут перевіряли, щоб нікого не було.

Стівен не відповів, але, коли вони рушили далі, уважно стежив за будинком. Більше жодного руху або ознак того, що в будинку хтось мешкає, він не помітив.

Долина поступово поглинала те, що колись було квітучою громадою з тисячі чоловік. Поруч на річці догнивала атомна електростанція — головна мета сьогоднішнього приїзду журналістів. Яскраве літнє світло відбивалося від води, і над тим, що залишилося від брукованих доріг, угору піднімалися хиткі хвилі спекотного повітря. Ліс розростався і поглинав усе, що міг, але, як і раніше, залишалися ділянки землі, випаленої килимовим бомбардуванням армії повстанців.

ООН знадобилося чотири вантажні гелікоптери, щоб перевозити журналістів, які готують сьогоднішні новини, і це місто було останньою зупинкою на їхньому маршруті. Вони вже встигли відвідати переповнений табір біженців, мотоциклетний завод, перероблений на воєнний штаб, і водоочисний завод, розбомблений ще за кам’яного віку одним із численних повстанських угруповань.

У професії Стівена конкуренція відігравала велику роль — зробити оригінальний кадр досить важко, коли ти щодня робиш сотні тисяч цифрових знімків, — але йому страшенно не подобалося, що його колеги ставилися до виїздів на місця як до групової туристичної подорожі. Перебування в цій страшній місцині доводило Стівена до межі.

Щоразу, заплющуючи очі, він бачив обвуглені тіла дітей, спалених під час бомбардування; бачив невтішних удів; бачив будинки, у яких уже ніколи не житимуть люди; бачив чоловіків і хлопчиків, жінок і дівчаток, які стали каліками.

Життя інших людей примарами проносилися крізь його думки. Кожна згоріла машина на вулиці розповідала свою історію. Кожна зруйнована будівля. Кожен скелет, що гнив на обпеченому тротуарі. Кожен імпровізований цвинтар.

Стівен знав, що не мусить пропускати такі речі крізь серце, — це була його робота, його справа, його професія, — але жахи почали переслідувати його ночами. Іноді, під час найжахливіших кошмарів, він навіть не міг визначити, сон це чи дійсність.

Коли Стівен був підлітком, батько якось сказав, що смерть — це єдина мить вічності і цієї миті тобі залишається тільки прийняти долю. Якщо твій час настав, отже, твій час настав. Тоді Стівен вирішив, що батько це каже тільки задля красного слівця, але зараз йому так не здавалося.

Усюди навколо нього панували жах і смерть, увесь час, хоч із заплющеними очима, хоч із розплющеними, і йому хотілося повернутися додому, до родини, назавжди покинути цей край розрухи.

Хоч він і міг майже щовечора розмовляти з Трейсі і Ребеккою через відеочат в Інтернеті, це було зовсім не те, цього було недостатньо. Йому хотілося бути поряд із ними, коли у них траплялося щось важливе, хотілося обійняти їх і ніколи не відпускати, ніколи.

Утім, уже незабаром Стівена мали відправити додому. Між урядом і повстанцями було підписано перемир’я, тож його робота тут добігала кінця. Інтерес читачів теж почав згасати. Розповіді про наслідки війни і відновлення зруйнованого регіону збирали значно менше кліків на сайті газети.

Але поки великі начальники в газеті не сказали, що він вільний, Стівен мав виконувати свою роботу, і він хотів виконувати її якнайкраще.

Зграйка журналістів вийшла на стару міську площу, порослу травою і здичавілими кущами. Посеред площі височіло скульптурне зображення солдата, але майже ніхто в групі не звернув уваги на скульптуру. Звідси вдалині було видно чотири бетонні вежі електростанції. Усі збуджено загомоніли.

Усі, крім Стівена, який розглядав руїни навколо площі, перевіряючи, чи не спостерігає за ними хто-небудь. Навколо голови дзижчали комахи, сонячне світло падало просто на обличчя. Він почувався відірваним від світу. Усе навколо ніби відмежувалося від реальності, а потім зробило один великий крок назад.

«Потрібно забиратися звідси, — подумав Стівен. — Поки не пізно, треба подати заявку на переведення до іншого місця, інакше я, можливо, ніколи не виберуся звідси».

Він заплющив очі. Коли розплющив їх, почувався трохи краще. Треба пережити цю останню зупинку сьогоднішньої моторошної подорожі, а потім вони попрямують назад до Зеленої Зони й готелю.

Хай там як, перебування тут не буде тривалим. Їх кілька разів попереджали, що зберігається небезпека радіаційного опромінення. Страх прискорить їхній від’їзд.

Крім того, провідники постійно нагадували про драматичні події, які сталися одразу після аварії на АЕС, коли сили Організації Об’єднаних Націй кинулися евакуйовувати мешканців, утративши при цьому два гелікоптери. Один вибухнув на землі, другий збили повстанці ракетою «земля — повітря», викраденою зі старого військового складу. Але сотні містян таки були врятовані.

Річниця героїчної рятувальної операції й стала приводом для цієї частини нинішньої медіа-місії. Більшість журналістів цим і обмежиться. Використовувати заздалегідь підготовлену новину набагато простіше, ніж вишукувати щось нове, а платять однаково.

Репортери рушили вперед, на дальній край міської площі, укритої високою травою, щоб трохи краще роздивитись електростанцію. Але далі йти було зась — дороги становили суцільні мінні поля.

Група підготовки залишила на бруківці