Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"

Мене не було ввечері. Можливо, Енні зможе розповісти, та вона така неуважна дівчина. Навіть не прибрала кавових чашок учора ввечері. Ось що коїться, коли мене немає, щоб за всім стежити.

Пуаро підняв руку.

– Оскільки їх не прибрали, Доркас, залиште їх ще на трішки, я вас благаю. Я хотів би їх оглянути.

– Гаразд, сер.

– О котрій ви вийшли з дому вчора ввечері?

– Близько шостої, сер.

– Дякую, Доркас, це все, що я вас хотів запитати. – Він підвівся й почимчикував до вікна. – Мені так подобаються ці клумби. Скільки тут садівників працює, до речі?

– Тепер лише троє, сер. Було п’ятеро до війни, тоді за всім наглядали так, як і годиться в домі джентльмена. Якби ви це бачили тоді, сер. Гідний тоді був вид. Тепер тут лише старий Меннінґ, молодий Вільям і новомодна жінка-садівниця в бриджах і всякому такому. Ах, жахливі часи настали!

– Добрі часи повернуться, Доркас. Урешті, ми на це сподіваємося. А зараз чи не покликали б ви Енні?

– Так, сер. Дякую, сер.

– Звідки вам було відомо, що місіс Інґлторп приймала снодійні таблетки? – запитав я, охоплений цікавістю, коли Доркас вийшла з кімнати. – А про загублений ключ та про дублікат?

– Усе за порядком. Щодо снодійних таблеток я здогадався з цього. – Він раптом показав маленьку картонну коробочку, які аптекарі використовують для таблеток.

– Де ви її знайшли?

– У шухляді умивального столика в спальні місіс Інґлторп. То був шостий номер мого списку.

– Та, гадаю, оскільки останні таблетки прийняли два дні тому, це вже й не так важливо?

– Напевно, не важливо, та чи помітили ви щось незвичайне в цій коробочці?

Я пильно її роздивився.

– Ні, не сказав би.

– Гляньте на напис.

Я уважно прочитав напис: «Одна таблетка перед сном за потреби. Місіс Інґлторп».

– Ні, не бачу нічого особливого.

– Навіть того, що тут немає прізвища аптекаря?

– Ах! – вигукнув я. – Авжеж, це дивно!

– Чи вам колись таке траплялося, щоб аптекар відсилав таку коробку без надрукованого на ній свого прізвища?

– Ні, не можу сказати, щоб таке траплялося.

Мене це починало надзвичайно захоплювати, та Пуаро згасив мій запал своїм висловом:

– Проте пояснення дуже просте. Тож не інтригуйте так себе, мій друже.

Почулося скрипіння підлоги, що свідчило про наближення Енні, тому в мене не було часу щось відповісти.

Енні була миловидою рослою дівчиною, що, очевидно, працювала з великим захопленням, змішаним із певним зловтішним задоволенням від трагедії, що тут трапилася.

Пуаро одразу перейшов до справи з діловою різкістю.

– Я вас покликав, Енні, тому що гадав: ви зможете розповісти дещо про листи, які місіс Інґлторп писала минулого вечора. Скільки їх було? І чи можете пригадати імена й адреси?

Енні замислилася.

– Там було чотири листи, сер. Один – для міс Говард, один – для містера Веллза, адвоката, а про два інших, сер, я не можу згадати… о, ще один – для компанії «Росс», яка обслуговує бенкети, із Тедмінстера. Ще одного не пам’ятаю.

– Думайте, – наполягав Пуаро.

Енні даремно ламала мозок.

– Вибачте, сер, та я нічого не можу згадати. Не думаю, що я навіть помітила.

– Не має значення, – сказав Пуаро, не виказуючи ознак розчарування. – Ще хочу вас запитати про дещо. У кімнаті місіс Інґлторп є каструлька із залишками какао. Вона ним частувалася щовечора?

– Так, сер, какао приносили в кімнату щовечора, і вона його підігрівала вночі, коли хотіла.

– Що це було? Просте какао?

– Так, сер, з молоком та чайною ложкою цукру і двома чайними ложками рому.

– Хто його приносив до кімнати?

– Я, сер.

– Завжди?

– Так, сер.

– О котрій?

– Коли приходила заслонити штори, як правило, сер.

– Ви приносили його одразу з кухні?

– Ні, сер, бачите, на газовій плиті не вистачає місця, тож кухар готував його раніше, до того, як варив овочі на вечерю. Потім я приносила його нагору і ставила на стіл поруч із розкривними дверима, а пізніше відносила в її кімнату.

– Розкривні двері знаходяться в лівому крилі, чи не так?

– Так, сер.

– А стіл, він із цього боку дверей чи далі, з боку прислуги?

– З цього боку, сер.

– О котрій принесли какао нагору минулого вечора?

– Десь о чверть на восьму, сер.

– А коли ви віднесли його до кімнати місіс Інґлторп?

– Коли пішла заслонити штори, сер. Близько восьмої. Місіс Інґлторп прийшла в спальню до того, як я закінчила.

– Тож між чверть на восьму і восьмою годиною какао стояло на столі в лівому крилі?

– Так, сер.

Обличчя Енні червоніло все більше й більше, і несподівано з її уст вихопилося:

– І якщо в ньому була сіль, сер, то це не я. Я ніколи сіль навіть поруч не ставила.

– Чому ви думаєте, що там була сіль? – запитав Пуаро.

– Побачила на таці, сер.

– Ви бачили сіль на таці?

– Так. Груба кухонна сіль. Я не помітила її, коли виносила тацю нагору, та, коли прийшла, щоб віднести до господині в кімнату, – одразу її побачила, і, думаю, мені варто було віднести тацю вниз і попросити кухаря приготувати свіжий напій. Та я дуже поспішала, бо Доркас не було, тож вирішила, що із самим какао, напевно, усе було гаразд, а сіль розсипалася лише по таці. То я витерла її фартухом і понесла.

Мені було важко контролювати хвилювання. Сама того не відаючи, Енні надала нам важливий доказ. От би вона здивувалася, якби знала, що «груба кухонна сіль» була стрихніном, однією з найстрашніших отрут, які знало людство. Я захоплювався спокоєм Пуаро. Його самовладання було разючим. Я з нетерпінням чекав наступного питання, та воно мене розчарувало.

– Коли ви ввійшли до кімнати місіс Інґлторп, чи були двері до кімнати міс Синтії замкненими?

– Так, сер, вони завжди замкнені. Їх ніколи не відчиняли.

– А двері до кімнати містера Інґлторпа? Ви не помітили, чи вони теж були замкнені?

Енні завагалася.

– Не можу точно сказати, сер. Вони були зачинені, та не можу стверджувати, чи замкнені.

– Коли ви зрештою залишили кімнату, місіс Інґлторп замкнула за вами двері?

– Ні, сер, не тоді, та, думаю, пізніше замкнула. Вони зазвичай замикалися на ніч. Я про двері в коридор.

– Ви не помітили на підлозі свічковий віск, коли прибирали кімнату вчора?

– Свічковий віск? О ні, сер. У місіс Інґлторп не було свічки, лише лампа для читання.

– То, якби була велика пляма з воску, ви вважаєте, що напевне б її помітили?

– Так, сер, і я б її прибрала з допомогою промокального паперу й гарячої праски.

Потім Пуаро повторив питання, яке ставив Доркас:

– У вашої господині