Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"

колись була зелена сукня?

– Ні, сер.

– Ні мантії, ні накидки, ні… як воно називається? Пальто?

– Не зелені, сер.

– І ніхто більше в будинку не мав такого?

Енні задумалася.

– Ні, сер.

– Ви в цьому впевнені?

– Цілком упевнена.

– Bien! Це все, що я хотів довідатися. Вельми вдячний.

Нервово хихочучи, Енні подалася геть із кімнати під скрип підлоги. Моє стримане напруження вирвалося на поверхню.

– Пуаро, – закричав я, – мої вітання! Це чудова знахідка.

– Що саме чудова знахідка?

– Звісно ж те, що не кава, а какао було отруєне. Це все пояснює! Звичайно, отрута не подіяла аж до ранку, оскільки какао випили посеред ночі.

– То ви гадаєте, що какао – зверніть увагу на те, що я кажу, – какао містило стрихнін?

– Звичайно! Та сіль на таці, що ж іще це могло бути?

– Це могла бути сіль, – відповів Пуаро спокійно.

Я знизав плечима. Якщо він вирішив так поводитися, немає сенсу з ним сперечатися. У моїй голові промайнула думка – уже не вперше, – що бідолашний Пуаро старіє. Потайки я мислив, що йому пощастило, позаяк він спілкується з кимось, хто має прийнятніший спосіб мислення.

Пуаро роздивлявся мене з якимось спокійним блиском в очах.

– Ви мною незадоволені, mon ami?

– Мій дорогий Пуаро, – холодно промовив я, – не мені вам указувати. Ви маєте право на власну думку, так само як і я.

– Надзвичайно поважна промова, – зазначив Пуаро, різко підводячись на ноги. – Я завершив свою роботу в цій кімнаті. До речі, чий це робочий стіл у кутку?

– Містера Інґлторпа.

– Ах! – Він невпевнено спробував відкинути верх. – Замкнуто. Та, можливо, один із ключів місіс Інґлторп відімкне його.

Він кілька з них спробував, крутячи й перебираючи їх умілою рукою, і зрештою із задоволенням вигукнув:

– Voilà! Це не той ключ, але він відчинить, якщо натиснути.

Він відкинув кришку стола і швидко пробігся поглядом по акуратно складених паперах. На мій подив, не розглядав їх, лише схвально мовив, зачиняючи стіл:

– Це точно, він організована людина, цей містер Інґлторп!

«Організована людина» – це, за визначенням Пуаро, найвища похвала, якою можна нагородити людину.

Я відчув, що мій друг уже не той чоловік, яким був, коли той почав незв’язно белькотіти:

– У столі не було марок, та могли бути, еге, mon ami? Могли бути? Так, – він обвів поглядом кімнату, – цей будуар нам уже нічого не розповість. Він нічого не виказав. Лише це.

Він витяг із кишені зім’ятий конверт і кинув його мені. Це був цікавий документ. Простий, трішки брудний старий конверт із кількома нашкрябаними на ньому словами, здавалося, не пов’язаними між собою.

Ось його факсиміле:

Розділ п'ятий

«Це ж не стрихнін, правда?»

– Де ви це знайшли? – з цікавістю запитав я Пуаро.

– У кошику для паперу. Упізнаєте почерк?

– Так, це почерк місіс Інґлторп. Але що це означає?

Пуаро знизав плечима.

– Не можу сказати, але наводить на роздуми.

У мене майнула дика ідея. Чи можливо, що місіс Інґлторп була божевільна? Може, у неї виникали неймовірні думки, може, вона одержима дияволом? І якщо це так, чи існує можливість, що вона вчинила самогубство?

Я саме збирався поділитися цими версіями з Пуаро, коли його слова збили мене з пантелику:

– Ходімо, – сказав він, – оглянемо кавові чашки!

– Мій любий Пуаро! На Бога, яка тепер із цього користь, коли нам відомо про какао?

– O là là! Те нещасне какао! – зверхньо вигукнув Пуаро.

Він розсміявся з явним задоволенням, піднявши руки до небес у награному відчаї, – жест, який я сприйняв як найгірший смак.

– І все ж таки, – сказав я з притиском, – позаяк місіс Інґлторп піднялася зі своєю кавою нагору, я не розумію, що ви сподіваєтеся знайти, хіба вважаєте можливим виявити пакетик стрихніну на таці з кавою!

Пуаро моментально прийшов до тями.

– Ходімо, ходімо, друже, – сказав він, схопивши мене попід руку. – Ne vous fâchez pas! [7] Дозвольте мені задовольнити свою цікавість чашками з-під кави, і я візьму до уваги ваше какао. То як? Домовилися?

Він був такий чудний, що я ледь стримував сміх. Ми попрямували до вітальні, де чашки з-під кави й таця залишалися в тому ж стані, що їх покинули.

Пуаро змусив мене відтворити сцену минулого вечора, уважно слухаючи й перевіряючи, чи всі чашки були на своїх місцях.

– То місіс Кавендіш стояла біля таці й наливала каву. Так. Потім вона підійшла до вікна, де сиділи ви й мадемуазель Синтія. Так. Ось ці три чашки. І чашка на камінній поличці, недопита, – то містера Лоуренса Кавендіша. А та, що на таці?

– Джона Кавендіша. Я бачив, як він її там поставив.

– Гаразд. Одна, дві, три, чотири, п’ять, але де чашка містера Інґлторпа?

– Він не брав собі кави.

– Отже, усі на місці. Хвилинку, друже.

З особливою обережністю він брав одну-дві краплини осаду з кожної чашки й запаковував їх в окремі пробірки, перед тим по черзі пробуючи кожен зразок. Його вираз обличчя якось дивно змінився. Я міг би його описати як суміш здивування та полегшення.

– Bien! – сказав він нарешті. – Це ж очевидно! Мав я один здогад, але, виходить, помилявся. Так, я помилявся. І все ж це дивно. Та нічого!

І, характерно знизавши плечима, з особливим розворотом плечей, він викинув те, що його турбувало, зі своїх думок. Я хотів сказати ще з самого початку, що його одержимість кавою приведе нас у глухий кут, але прикусив язика. Зрештою, хоча він уже мав багато літ, свого часу Пуаро був великою людиною.

– Сніданок готовий, – сказав Джон Кавендіш, заходячи з холу. – Мсьє Пуаро, поснідаєте з нами?

Пуаро прийняв запрошення. Я спостерігав за Джоном. Він уже майже повернувся до свого нормального стану. Шок від подій минулої ночі ненадовго його засмутив, але врівноваженість і самовладання незабаром повернулися до нього. Мій товариш не був наділений багатою уявою, як його брат, у якого її було в надлишку.

Ще з досвітком Джон був на ногах, надсилаючи телеграми, – одна з перших адресована Івлін Говард, – писав повідомлення в газети та й узагалі займався тими сумними обов’язками, які тягне за собою смерть.

– Можна запитати, як просуваються справи? – сказав він. – Ваші дослідження вказують на природну смерть моєї матері чи… чи ми повинні готуватися до найгіршого?

– Гадаю, містере Кавендіш, – мовив Пуаро, – що вам не варто тішити себе оманливими сподіваннями. Можете сказати мені точку зору інших членів сім’ї?

– Мій брат Лоуренс переконаний, що ми робимо багато шуму