Читати книгу - "Таємна історія"

чи Есхіла дуже часто пройняті найбільшою величчю. Візьміть хоча б для прикладу славетну промову Клітемнестри в «Агамемноні»[23], яку я просто обожнюю. Камілло, ти ж була нашою Клітемнестрою в «Орестеї». Нічого не запам’яталося?

Світло з вікна падало прямо їй на обличчя; у такому яскравому промінні більшість людей здаються блідими, але її чисті, тонкі риси просто купалися в сонці, доки на неї не ставало боляче дивитися, на її світлі та променисті очі з чорними, мов сажа, віями, на золотаве мріння біля її скронь, що поступово переходило в лоск волосся, по-медовому теплого.

— Трохи пам’ятаю, — мовила вона.

І, подивившись у точку на стіні, десь вище від моєї голови, вона почала читати строфу. Я не зводив із неї очей. Із ким вона зустрічалася? Може, з Френсісом? Вони багато спілкувались, ось тільки Абернаті, здавалося, не дуже за тими дівчатами упадав. Та не сказав би, що це давало мені хороші шанси, враховуючи товариство, усіх цих розумних багатих парубків у темних костюмах. І на їх фоні я, незграба та провінціал.

По-грецьки вона декламувала різким, низьким і прекрасним голосом:

І так він душу, впавши, тут же видихнув,

А кров, шугнувши з-під заліза гострого,

Темно-червона, всю мене забризкала…

Набряклий пагін, певно, не радіє так

Дощам небесним, як раділа я в ту мить[24].

Коли вона закінчила, на певний час запанувала тиша; на превелике моє зачудування, Генрі врочисто зорив на неї з-за стола.

Джуліан усміхнувся:

— Який прекрасний пасаж. Ніколи не набридає. Але ж хіба це не викликає моторошних відчуттів: цариця заколола свого чоловіка в купелі, а ми насолоджуємося її словами?

— Річ у віршовому розмірі, — проказав Френсіс. — Ямбічний триметр. Візьміть, наприклад, чи не найбридкіші фрагменти з «Пекла», де П’єр да Медічіна з відрубаним носом говорить крізь криваву діру у своїй трахеї[25]…

— Я й гірші випадки знаю, — промовив Чарльз.

— Я теж. Але та строфа прекрасна саме через terza rima[26]. Завдяки її музиці. Триметр подзвоном лунає в репліці Клітемнестри.

— Але ж ямбічний триметр часто зустрічається в грецькій ліриці, хіба ні? — запитав Джуліан. — То чому нам перехоплює подих саме від цих рядків? Чому нас не вабить спокійніша та приємніша поезія?

— Аристотель у «Поетиці» стверджує, — промовив Генрі, — що деякі предмети, як-от трупи, самі по собі викликають біль своїм виглядом, але можуть вбирати зір, якщо перетворюються на об’єкт мистецтва.

— І я вважаю, що Аристотель цілковито правий. Врешті-решт, які поетичні сцени закарбовуються в нашій пам’яті, які нам найбільше любі? Саме такі. Вбивство Агамемнона й лють Ахілла. Дідона на своєму погребальному багатті. Кинджали зрадників та Цезарева кров… от згадайте, як Светоній описує нам його тіло, що лине геть на ношах, і одна його рука звішується з них.

— Смерть — мати всій красі[27], — підтакнув Генрі.

— А чим є краса?

— Жахіттям.

— Добре сказано, — схвально промовив Джуліан. — Вона рідко до нас лагідна, вона рідко спроможна на розраду. Навпаки. Щира краса — це завжди тривога.

Я поглянув на Каміллу, її залите сонцем лице, і подумав про найбільш улюблений рядок з «Іліади», про Афіну Палладу та сяйво її страшних очей.

— Якщо прекрасне — це жахіття, — вів далі Джуліан, — то чим є жадання? Нам видається, ніби в нас численні жадання, а направду — лише одне. Яке?

— Жити, — озвалася Камілла.

— Жити вічно, — поправив її Банні, підперши підборіддя руками.

Почав свистіти чайник.

Коли були розставлені чашки й Генрі, врочистий, немов китайський мандарин, розлив чай, ми взялися за обговорення божественних видів нестями: поетичної, пророчої та, нарешті, діонісійської.

— Найзагадковішої, — говорив Джуліан. — Ми звикли думати про релігійний екстаз як річ, властиву примітивному суспільству, попри те що він часто спостерігається й у найбільш цивілізованих народів. Як вам відомо, греки не надто від нас відрізнялися. Дуже раціональні, надзвичайно розвинуті, доволі стримані. Проте їх періодично еп masse[28] підхоплював вир несамовитого завзяття: танців, шалу, душогубства, видінь, — що з нашого погляду могло би вважатися клінічною картиною божевілля, незворотної нестями. Проте греки (принаймні декотрі) легко в цей стан впадали і з власної волі із нього виходили. Розповіді про це не можна однозначно кваліфікувати як міф. Вони добре задокументовані, попри те що стародавні коментатори були спантеличені не менше від нашого. Дехто стверджує, що все це — наслідок читання молитов та говіння, інші переконують, що справа у випивці. Безсумнівно, до цього різновиду істерії має певний стосунок її групова природа. Та навіть так дібрати пояснення екстремальному вияву цього феномена складно. Очевидно, бенкетувальники провалювались у якийсь алогічний, доінтелектуальний стан, у якому сама особистість поступалася місцем чомусь абсолютно іншому, і під «іншим» я маю на увазі щось, що цілком смертним не здається. Щось нелюдське.

Я подумав про «Вакханок»[29], трагедію, від несамовитості й дикості якої мені ставало зле не менше, ніж від кровожерливості її бога. Порівняно з іншими театральними виставами, де заправляли впізнавані принципи справедливості, хай якої суворої, ця була тріумфом варварства над здоровим глуздом — темного, хаотичного, незбагненного.

— Ми неохоче це визнаємо, — розказував далі Джуліан, — однак думкою про втрату контролю понад усе живуть народи, найбільше йому підвладні. Усі істинно цивілізовані нації — і давні не менше від нас — стали на шлях цивілізованості, свідомо притлумлюючи своє старе, тваринне «я». То хіба всі ми, присутні в цій кімнаті, направду сильно різнимося від греків чи римлян? Одержимих обов’язком, побожністю, вірністю, жертовністю? Усім тим, від чого в сучасних людей холодок по шкірі?

Я озирнув шість облич за столом. На смак сучасних людей від них усіх, можна сказати, був холодок по шкірі. А якби Генрі видав таку заяву про озброєння своїх грецьких одногрупників та наступ на Гемпден у присутності будь-якого іншого викладача, останній уже за п’ять хвилин телефонував би до Служби психологічної підтримки.

— Тож для будь-якого інтелектуала, особливо перфекціоніста, якими були древні, якими є ми, спроба покласти край примітивному, емоційному, пожадливому «я» — справжня спокуса. Але це помилка.

— Чому? — аж нахилився до нього Френсіс.

Джуліан повів бровою; через довгий, мудрий ніс здавалося, що професорський профіль трохи похилений уперед, ніби в етруска на барельєфі.

— Тому що нехтувати існуванням ірраціонального небезпечно. Чим культурніша людина, чим інтелектуальніша вона, тим більш пригнічена, тим більше їй потрібен спосіб вихлюпувати свої примітивні імпульси назовні, ті самі, що вона так старанно притлумлює весь час. В іншому разі ці могутні стародавні сили накопичуватимуться й дужчатимуть, аж