Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

мені, старій, довелося його хліба з’їсти… спасибі Богу!

Отак радіють та Богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди, горя… І в хаті в них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники… І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висіло та не бовталося старе гноття… І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана — не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирає, льох чорніє… Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже під паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска — біла… Достатків більше й достатки кращі.

А тут ще, після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича, зосталося їм днів на десять поля… Після судів та пересудів, — після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писареві, одсудили Мотрі землю громадою…

— Не журись, Чіпко, — каже, радіючи, Мотря, — тепер буде своє жито, й своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка… Одберу місцину, картоплі насаджу, — на зиму буде!.. І к Різдву загодуємо свиню… Сало продамо, м’ясо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з нас! Хай тепер наші вороги сміються, нехай цураються, минають!

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та радощі складали його молоду силу, котра так і пробивалася з-під його гострого погляду, смілого поступу?…

Ой ні! Життя — що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою в Чіпчинім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що сповнилось п’ятнадцять літ. Баба вже була стара-стара, як молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хати не вилазила, хіба у палючий день вийде було з хати, сяде на призьбі, складе свої сухі сині руки на колінах та й гріється проти сонця. А восени все жаліється та жаліється Мотрі:

— Оже, дочко, щось мені погано… Так погано, так погано! Чую, наче в мене всередині щось застигає; руками й ногами зовсім не володію, не знаю, чи й є вони в мене… Мабуть, це вже моя за мною приходить…

Так казала Оришка звечора, а до світа — й Богу душу оддала.

Лежить баба на столі в хаті. Хрест в руках, свічка в головах… Та ж баба — тільки очі заплющила, рот зціпила… Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли… Мотря плаче. Чіпка не плаче… Йому тільки чогось страшно, жалко… «Нема баби… — думає він. — Умерла баба… не буде більше баби… Смерть узяла бабусю… люта смерть… А що ж то за смерть? Хто знає?…»

Темна мара встала в Чіпчиній думці, як страшидло яке, холодне, непривітне… Говори, дивись, — а тут… зуби зціпило, язик одібрало, очі заклепило… Кидають у землю, — темнота непривітная, німота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось і черв’як плазує — холодний та слизький, аж напинається, аж звивається, поспішаючи до тіла…

«Ух!.. гидко… страшно!..» Чіпка здригнув. «І від кого се? — запитувала його злякана думка. — Кажуть, від Бога?… Смерть від Бога?… темна німота… черви… все від Бога?! Господи Боже! невже це треба?… І для лихого його багато, а то ж для доброго?… А баба така добра була, до всіх добра… І так каратися?… Чи для всіх воно однаково?… Де ж тоді правда?… Ой ні, ні! тут щось та не так, — тут щось друге, інше…»

Задумався, загадався Чіпка… Зробився аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно… Зведе оце на тебе очі — і нічого не бачить; клич його — не чує… Аж занепав. Уночі схопиться — одягається, озувається…

— Чіпко! куди ти? — пита здивована мати.

— Га-а?

— Куди ти?

— Баба кличе… піду до баби…

— Та Господь з тобою! Баби немає — умерла…

— А що ж ото?… слухайте!.. — Та й наставить ухо, — слухає… — О-о-о-о! «Чіпко!.. Чі-іп-ко!..» Чуєте?… — Зараз, зараз, бабусю… я зараз!..

Хапається, чоботи набуває, рядном напинається…

— Господь з тобою! куди ти? — хрестить і перейма його Мотря.

Почне його умовляти; роздягає його, роззуває… То він трохи й утишиться, сяде на лаві.

— Ляж, сину.

Чіпка поворухнеться, посунеться трохи — сидить… Трохи згодом затіпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу…

— Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чіпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в силу, — та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку — котру він ніяк не міг розгадати… Він все хмурнішав та хмурнішав…

Не вспіло одно гаразд забутися — друга приключка приключилася, котра обізвалась на всім останнім житті Чіпчинім.

Чіпці минуло сімнадцять літ. Того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися… Стояла рання весняна пора надворі. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвічуючи червоним світом…

— Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, — каже дід Улас, дивлячись на небо, — коли б ще дощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одігнати, як почали хмари з усіх боків стягатися та й заслали, замазали небо… Незабаром воно й розплакалось… Зарядив дощ — дрібний-дрібний та густий, мов крізь сито… Спершу вівці наче зраділи — розкотилися по толоці, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далі — як став дощ допікати — збилися докупи, посхиляли голови між ноги, та так цілий день і простояли. Гнати додому ніяк не можна: що з ними дома робити? А дощ — одно пере, одно пере… Не зосталося на наших вівчарях ні рубця сухого, а він і не думає переставати.

Посідали вони всі три під вербою. Сидять — пережидають дощ. Лиско й собі звився коло них бубликом. Сумні усі.

— Так оце, діду, й вам воля прийшла? — питає Чіпка діда, щоб хоч словом розважитись.

— Кому воля, а кому неволя! — сумно одмовля дід.

— Як саме?

— Так… Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало сліз та крові точили… хай ще два роки поточать!.. Ох, Боже, Боже! коли твій суд правий настане?…

— Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні, — примовивсь Грицько.

— Вільні?… Були вільні, поки волі не було… Ох!.. Робив, доки силу витратив та зуба в роті не стало… Тоді й з