Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

примусив його взяти три тисячі за обох.

— Мати божа, тат,— цілих три тисячі! І тобі зовсім не треба було купувати Пріссі.

— То це настав такий час, щоб мої власні дочки осуджували мене? — вдарився Джералд у високу риторику.— Пріссі — миле дівча, отож...

— Я знаю їй ціну. Це хитре й тупе створіння,— спокійно заперечила йому Скарлет, анітрохи не переймаючись його обуренням.— І купив ти її лише тому, що тебе попросила Ділсі.

Джералд раптом знітився і розгубився, як бувало щоразу, коли його ловили на доброму вчинку, а Скарлет засміялася йому просто в очі, що його так легко розгадати.

— Ну нехай навіть так, то що? І чи варто було б купувати саму Ділсі, якби вона стала ввесь час побиватися за дочкою? Все, більш ніколи не дозволю, щоб наші чорнюки одружувались на стороні! Занадто це дорого. Одначе пора вже, кицюню, вечеряти.

Все навколо покривала дедалі густіша темрява, останні зеленуваті відблиски погасли крайнеба, і в повітрі, просяклому весняними пахощами, повіяло легким холодком. Але Скарлет зволікала, думаючи, як би його перевести розмову на Ешлі, та тільки щоб Джералд не вгадав справжніх її мотивів. Це було важкувато, бо на тонку вигадливість Скарлет не вистачало, і як вона запросто розпізнавала батькові викрути, так і він — доччині. Тільки він при цьому не вирізнявся особливою тактовністю.

— Як вони всі там у Дванадцяти Дубах?

— Та як завше. Був там Кейд Калверт, і коли я залагодив справу Ділсі, ми посиділи на веранді й випили кілька пуншів. Кейт оце щойно з Атланти, там така веремія, усі тільки й говорять про війну і...

Скарлет зітхнула. Досить Джералдові зачепитися за війну і відокремлення Півдня, то він і за годину не вибалакається. Вона спробувала підступити з іншого боку.

— А була мова про завтрашній пікнік?

— От тепер пригадую, що була. Міс... як там її... ну, така мила панночка, що приїздила сюди торік, ти знаєш, вона кузина Ешлі... Ага, пригадав — міс Мелані Гамільтон, ось як її звуть. То вона зі своїм братом Чарлзом приїхала з Атланти і...

— О, вона вже приїхала?

— Атож, і така мила, тихенька, сама й словом не озветься, коли її не питають — ну як справжня дама. Але ходім уже, дочко, не отягайся. Твоя мати скоро кинеться шукати нас.

Серце Скарлет боляче шарпнулося на цю новину. Всупереч усьому, вона ще леліяла надію, що щось таки затримає Мелані Гамільтон в Атланті, де їй, власне, і місце, але почувши, що навіть батькові подобається ця тиха й лагідна істота, так цілковито відмінна від неї самої, вирішила запитати навпростець:

— А Ешлі теж там був?

— Був,— Джералд випустив доччину руку і, обернувшись, пильно глянув на Скарлет.— Але якщо ти саме задля цього вийшла мене чекати, чом так зразу й не сказала?

Скарлет не знайшлась на відповідь і тільки з прикрістю відчула, що червоніє.

— Ти чого мовчиш?

Вона все не озивалася, подумки шкодуючи, що не можна отак узяти й шарпонути батька за плечі, аби замовк.

— Був і дуже привітно розпитував про тебе, як і його сестри, і всі вони казали, що сподіваються неодмінно побачити тебе на завтрашньому пікніку. Я, звичайно, запевнив їх,— додав він не без задньої думки,— що ти приїдеш. А тепер, дочко, кажи, що там у тебе з Ешлі?

— Нічого,— коротко відповіла Скарлет, смикаючи Джералда за рукав.— Ходімо в дім, тат.

— Ага, то тепер тобі закортіло в дім,— зауважив батько.— Але я не зрушу з місця, поки ти не скажеш, що до чого. Тож-то я помічав, що ти останнім часом якась наче не в собі. Він, може, загравав з тобою? Чи просив твоєї руки?

— Ні,— відказала вона.

— І вже не попросить,— промовив Джералд.

Скарлет спалахнула, але він стримав її помахом руки.

— Помовч, панночко! Сьогодні я почув від Джона Вілкса під великим секретом, що Ешлі одружується з Мелані. Завтра оголосять заручини.

Скарлет відпустила батьків рукав, і рука її безсило повисла. Отже, це правда!

Гострий біль, наче від пазурів хижака, врізався їй у серце. Вона відчула на собі Джералдів погляд — у ньому було й співчуття, і розгубленість, бо ж батько не знав, як зарадити цьому лихові. Він любив Скарлет, але водночас усвідомлював і свою безпорадність перед лицем її дитинних прикрощів. Еллен — та знала відповідь на всі на світі питання. До неї хай би Скарлет і зверталася.

— Що це ти на посміховище виставляєш і себе, і всіх нас? — вигукнув на весь голос, як завжди у хвилини збудження, Джералд.— Упадаєш за хлопцем, котрий тебе не любить, коли могла б вибрати собі найкращого жениха в окрузі?

Гнів і ображена гордість на мить приглушили її біль.

— І зовсім я за ним не упадаю... Просто... ця новина вразила мене.

— Ну й брешеш! — кинув їй Джералд, але, глянувши на похнюплене доччине обличчя, раптом злагіднів.— Пробач, доню. Але ж кінець кінцем ти ще дитя, і кавалерів у тебе хоч греблю гати.

— Мамі було тільки п’ятнадцять, коли вона вийшла за тебе, а мені вже шістнадцять,— мовила приглушеним голосом Скарлет.

— Твоя мама — це інша річ,— заперечив Джералд.— Вона ніколи не була така шалапутна, як ти. Ну годі, доню, не хмурся так, ось через тиждень ми поїдемо з тобою у Чарлстон до тітоньки Юлейлії, і ти як наслухаєшся про всю цю колотнечу з Фортом Самтером, то й думати забудеш про Ешлі.

«Я для нього досі ще дитя,— промайнуло в голові у Скарлет, яка з люті й жалю не могла й слова з себе видобути.— Гадає, що як дасть мені нову цяцьку, я забуду про свої болі».

— І не треба так шпигати мене очима,— дорікнув їй Джералд.— Коли б ти мала трохи тями, давно б уже одружилася з котримсь із Тарлтонів. Подумай над цим, доню. Виходь заміж за одного з близнюків, і ми з Джімом Тарлтоном об’єднаємо наші плантації, а тобі збудуємо гарний дім якраз на межі між ними, там, де густий сосняк, і...

— Та облиш ці балачки, я ж не мала дитина! — скрикнула Скарлет.— Не хочу я ні їхати в Чарлстон, ні виходити за близнюків, ні жити в новому домі! Я тільки одного хочу...

Вона спохопилася, та було вже пізно.

Джералд заговорив на диво спокійно і