Читати книгу - "Рікі та дороги"

через це. Батьки бажали дитині лише найкращого, і хлопчик їм повірив.

За кілька годин він бовтався у морі, кидав у нього камінці, а коли бачив чергову чайку, гадав, чи це не його пташка літає, щаслива, над водою.

Я кілька секунд помовчав, щоб пересвідчитися, що це, нарешті, кінець історії, а тоді сказав:

— Це найгірша історія з усіх, які мені коли-небудь розповідали. І вона точно не про добрий світ, а про батьків-брехунів, які обманули рідного сина. Тобто ти хотів, щоб я повірив, ніби це історія про добрий світ? Чим ця історія може мені допомогти саме зараз?

— Не знаю. Може й не зараз. Але хлопчик тоді був щасливим.

Рікі встав і обтрусився. Він був дуже близько до мене, і я помітив, що в нього на носі було трохи землі. Рікі сказав:

— Але якби я все-таки зжер ту чайку, історія би від цього не помінялася.

Рікі повільно почвалав від мене, підібгавши хвоста, і мені здалося, що він на мене образився.

Собака відійшов від мене на кілька кроків, а тоді повернув морду та сказав:

— Завтра я прийду й розповім тобі ще одну історію.

І, не чекаючи моєї відповіді, зник за деревами.

* * *

Я прокинувся на світанку, і ніякі щітка й печиво не завадили мені насолодитися тим, як сходить сонце і небо спочатку рожевіє, а потім стає яскравішим і червоніє, і перед тим, як стане зовсім-зовсім світло, є момент якоїсь сірості. І коли я на це дивився, то думав, що моє життя зараз саме в такому стані. Між ніччю і днем. Але я, напевно, ставлюся до цього надто серйозно, бо життя не має якихось кольорів і відтінків, воно просто є, і воно таке, як я придумав собі в голові, і запросто може бути фіолетовим, якщо я сильно цього забажаю і в це повірю, бо голова — найпотужніший комп'ютер на світі й може що завгодно.

Собаки ніде не було, і я знову не знав, чи він мені наснився, але історія була така реальна, а ноги так боліли, наче я вчора бігав. Тому я вирішив не сильно на це звертати увагу, бо все одно нічого не міг вирішити напевно, міг тільки думати про це, але такі думки мене засмучували, тому я відкинув їх подалі, бо пообіцяв собі жити на повну котушку.

Потім я згадав, що не поставив учорашньому дню оцінку. Я подумав, що день був плідний, бо я багато всього згадав, дізнався, що мені подобається природа, і це на один пункт збільшило перелік речей, які мені подобаються. І хоча я десь загубив печиво й засмутився через це, собака мене відволік і потішив. І ще, здається, мені таки сняться сни, хоча ноги все одно болять. Але це хороші сни, бо від них я не прокидаюся сумним.

І тоді я дістав із кишені аркуш і дописав:

15) собаки.

А тоді знайшов серед розкиданих речей блокнот і домалював:

Я подумав, що справи йдуть угору, якщо за два дні в лісі я всього за один пункт від сімки. Значить, не так уже й багато треба, щоб почуватися щасливим, отже, треба просто трохи побути самому, і світ знову стає логічним і сповнюється змісту.

* * *

Попервах мені було дуже складно жити в бабусі, з багатьох причин. Вона робила все не так, як я звик, у неї був старезний дім зі старезними речами, яких мені не можна було торкатися. Бабуся щодня мені про це нагадувала. Після того як мама померла вперше, усе стало ще важче, бо бабця стежила за кожним моїм кроком — від моменту, як я прокидався, і до моменту, як лягав. Вона забирала мене зі школи, і це було дивно, бо я був дорослий і вже напам'ять знав увесь маршрут: кожну стежину, кожен двір, кожне дерево. Це давало ще один привід для кпин моїм однокласникам і сусідам, і вони залюбки в цьому вправлялися.

Будинок бабусі був інакший, тут не було холодних гранітних сходів у коридорі, а підлога замість паркету була встелена звичайними пофарбованими дошками. Бабуся забороняла мені ходити босоніж, тим паче бігати, вона ніколи не набирала в раковину води, а просто забирала в мене тарілку й мила її, а потім, не витираючи, ставила в шафу. На її посуді не було ніяких малюнків, але я все одно рахував його і знав, що:

глибоких тарілок у нас 4;

і звичайних тарілок у нас 4;

і 6 виделок;

і 6 ложок.

Решту посуду бабуся ніколи не чіпала, він стояв у серванті, недоторканий. Одного разу я поліз туди, бо мені кортіло мати повну картинку про начиння в домі, і через незграбність розбив кришталеву салатницю. Я намагався приховати сліди цієї справи і заходився прибирати друзки, але поранив собі руки. Усе прибрати не встиг, бо прийшла бабуся й побачила мене на підлозі. Звісно, розлютилася та сказала, що вона мені не мама і не буде зі мною цяцькатися.

Бабуся промила й забинтувала мені руки, хоча рани не були глибокі — я більше перелякався через дзенькіт, ніж через них.

Минуло багато часу, і я зміг привчити себе жити інакше, без полювання на привидів, без миття посуду й усього іншого, звичного. Мій звичайний день у бабусі складався з 11 пунктів:

1) 7:45 — я прокидався й одягався;

2) 8:00 — я снідав і швидко пив чай;

3) 8:15 — 8:25 — ми йшли до школи;

4) 8.30–14.30 (до 15.15 у середу та четвер) — я був на уроках;

5) 14.35–14.45 — ми йшли додому;

6) 14:45–15:00 — я обідав;

7) 15:00–16:00 — я дивився дві серії «Альфа»;

8) 16:00–17:30 — я переписував уривки з підручників у зошит як домашнє завдання і клав бабусі на стіл;

9) 17:30–20:00 — я брав кілька яблук, чи хліб, чи печиво й читав книжку — це мій улюблений час дня;

10) 20:00 — ми з бабусею вечеряли;

11) 21:00–23:00 — у мене був вільний час. Зазвичай я дивився телевізор або знову читав книжку, потім умивався