Читати книгу - "Матінка Макрина"

злість, якби мене, Ірену Вінчеву, капітанську вдову, не обмовили як найгіршу, що я виносила з кухні моркву й пастернак, якби не та перша економка, яка завжди мене зневажала, яка, селянська дочка, завжди вважала себе кращою за мене, капітанську вдову, яка завжди, з першого ж дня, використовувала кожну нагоду, аби кинути мені грубе слово, штовхнути, ляснути, і яка не могла тепер витримати, що дві інші економки — Ірена й Аполонія — дружно подають бідним і хворим їхній хліб насущний!

Промовляв до мене, безпосередньо до мене, як до всіх і кожного зокрема, Господь Бог Небесний у своїх десяти заповідях: По-сьоме — не вкради. Я стільки молодих років провела, ходячи багатими хоромами в палаці, й ані піщинки цукру, ані горстки солі, ані клаптика тканини, ані смолівки соснової не вкрала, бо завжди бачила над собою великого архангела з вогняним мечем у витягнутій руці, який, навіть не розтуляючи вуст, промовляв до мене: Не чіпай. По-сьоме — не вкради. Не чіпай. Я знала, хто що з хоромів виносив; дурних через захланність їхню ловили на гарячому, коли раз їм щастило, вони крали одразу ж другий і третій рази, поки не помічав хтось із панства, яке загалом не знало, що щось невеличке пропало. Тому вони розкладали пастки, позначали щось крапкою, ховали дріт, прикріплений до дзвінка — і, бувало, того ж таки дня виганяли покоївку, якій до пальців прилипали цукерки, або форейтора[19], який намагався з буфета поцупити срібну ложку. Розумні збирали цілими роками, крадучи помірковано, у спосіб, який нікому не впадав у очі, я б навіть сказала, скромно. Це було мистецтво, яким я ніколи не володіла й володіти не прагнула, але іноді зачудовано спостерігала, як камердинер пана цілий будинок побудував з того, що з княжого столу виніс. Інші пани, можливо, і не помітили б, не знаю; однак за кожен дріб’язок, який від пана отримував, — комплект ґудзиків до лівреї, кілька монет, ущент протерті штани, — він дякував так зворушено, так самовіддано, що пани вважали себе його великими добродіями; і насправді ними були — однак не тим, що йому милосердною рукою іноді встромляли в руку, а тим, що він сам собі забирав; тож дякуючи їм запобігливо, він, можливо, і дякував щиро, але не за те, що вони самі йому жертвували. Чимало було таких, що мітили на посаду камердинера, чимало намагалися копати яму під нього, звинувачувати у крадіжці, підлаштовувати пастки — і все марно; коли він ішов у відставку, то отримав від пана в подяку срібний годинник й оселився у великому будинку біля ринку, купленому за винесені з палацу речі, а князівська родина начебто ще багато років згадувала його з розчуленням.

Я би так не зуміла, наді мною стояв архангел з вогняним мечем, я не змогла би поглянути в очі обкраденому, безперестанку дрижала б, цілу ніч провалялася б на сіннику, і наступну ніч, і ще одну, і не відчувала би спокою, мені би палило кишеню крадене, і хоч би я сховала це на дні скрині, під рухомою дошкою підлоги, на крокві, хоч би глибоко закопала, я відчувала б кожної миті, як моє тіло живим вогнем пропікає.

Коли мене Вінч голодом морив, коли виганяв мене закривавлену надвір, я ходила іноді ночами, щоби не змерзнути або ще гіршого лиха собі не напитати, далеко, під місто, вздовж садових парканів, від вечірніх годин, через усю зорю, світанок — і аж до пізнього ранку, коли я була впевнена, що Вінч уже п’яний, як свиня, лежить у барлогу або вже прокинувся і п’є у броварні Зайковського, колишньому палаці Слушків. Восени я проходила під гілками, з яких звисали золоті грушки й рум’яні яблука, під мої ноги посеред ночі — ляп — падали обважнілі від соку сливи. Жодної з них я ніколи не підняла. Двічі хтось дав мені яблуко, тоді я прийняла і з’їла з удячністю, але щоби вкрасти — ніколи.

Це я розповіла матінці ігумені. Все, ціле моє життя, не випускаючи подробиць. Дарма. Економка нібито бачила, як увечері, роззираючись на всі боки і тривожно зиркаючи через плече, я винесла з монастирської кухні цілий кошик моркви й пастернаку. Я вкрала в монастиря, вкрала в сестер, вкрала в бідних, які живуть надголодь, а тому і в Господа Ісуса Христа моркву й пастернак украла, бо що я одному з Його братів найменших учинила — те і Йому вчинила. І не буде милосердя до крадійки-економки, бо Христос виганяв торговців із храму, а злодій гірший за торговця — чесну людину, що заробляє в поті чола гроші, яких злодій хоче його позбавити. Матінка ігуменя насправді ціпи зі мною не в’язала[20], але, прочитавши мені це теологічне повчання, наказала вийти зі своєї келії та вже ніколи не повертатись; а коли я тільки переступила поріг, побачила московського жандарма, який чекав на мене. Він був великий і здавався ще більшим через грубу шинель — дебелий, зі шрамом після якоїсь колишньої бійки, а може, навіть і битви, який ішов від лівої брови через щоку й аж до рота. «Іді», — промовив він. І я пішла.

Я могла і йому розповісти про панського камердинера, про архангела з витягнутим мечем, про заповідь, яку Господь дав нам усім, а отже, і мені особисто її повідомив: По-сьоме — не вкради. Я могла йому розповісти все, все моє життя від колиски, але я знала, що це аж ніяк не допоможе. Якщо жандарма прислали, якщо справа офіційна, то відбрехатись я могла би тільки хабарем — а що я мала для хабара, крім того балахона на спині? Хрестика на двох камінцях? Шрам на голові? Чим мав спокуситися цей жандарм? Що покласти до кишені, а потім з любов’ю гладити? Відчай? Злидні? Клубок лахміття, жменю пилюки?

Інші речі любив жандарм зі шрамом, що йшов від брови й аж до рота. Інші.

Розділ III

Сама не знаю, звідки в мене така непокірність — мабуть, тільки з вірою прищеплена, бо ж не від жорсткої колиски, адже на м’яких мене виховували перинах, — що в неволі я була як камінь тверда. Казати лише правду, правду доконечну, тож я мушу сказати найщирішу правду, звідки я взялася на цьому Божому світі, хоч і не про пишноту тут мова, не про земні блага; ті, хто мене знав і в московській недолі, і ще раніше, у монастирі, відають,