Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

його блакитною піною й обтерли паперовими рушниками. Великий прозорий поліетиленовий мішок для сміття наполовину заповнився блакитно-коричневою гидотою ще до того, як вони скінчили.

— Тут є душ? — запитав Пітер, коли процедуру було завершено, а він досі почувався липким. — Я маю на увазі з водою?

— Вода — це золото, братухо, — відказав Бі-Джи. — Кожна крапля, яку ми маємо, потрапляє сюди, — він постукав пальцем по своїй горлянці. — Там від неї користі жодної. — Він кивнув у бік стіни, зовнішньої оболонки зорельота, що відокремлювала їх від неосяжної безповітряної порожнечі, в якій вони зависли.

— Пробачте, — сказав Пітер. — Я не подумав.

— Тато не страшно, — відповів Бі-Джи. — Усі ми мусимо пройти кривою досвіду. Я ж то вже вдруге подорожую. Першого разу ні хріна не знав.

— На Оазі ви матимете стільки води, скільки захочете, — промовив Северин. — А просто зараз вам краще трохи попити.

Пітер узяв простягнуту йому пластикову пляшку з пиптиком, що надягався й знімався, і добряче ковтнув, а потім, через десять секунд, знепритомнів.

Пітер відновлювався від «стрибка» довше, ніж йому хотілося б. Він бажав би вразити інших і зірватися на рівні, немов боксер, якого приголомшено ударом, але який уже за мить готовий битися знову. Утім, інші швидко струснули зі себе наслідки «стрибка» й узялися до роботи, до якої вони там мали братися, тимчасом як Пітер безпорадно вилежувався в койці, коли-не-коли збираючись на силі, щоб ковтнути води. Перед відльотом його попереджали, що він почуватиметься так, наче його розібрали на частини, а потім зібрали докупи знову. З точки зору науки це було не зовсім точне пояснення природи «стрибка», але саме так він і почувався.

Минав вечір... ба ні, ці слова не мали тут жодного сенсу, адже ж так? Тут не було таких понять, як вечір, ранок чи ніч. Пітер лежав у темній кімнатці, куди Бі-Джи та Северин скинули його, після того як привели до ладу, час від часу виборсувався з-під паморочливої сонноти й позирав на годинник. Числа були тільки символами. Справжнього часу не буде доти, доки він не ступить ногами на землю і доки не буде сонця, що сходитиме й сідатиме.

Щойно вони дістануться Оази, у нього з’явиться можливість надіслати Беатріс повідомлення. «Я писатиму тобі кожного дня, — обіцяв Пітер. — Кожного-кожнісінького, якщо буде на те воля Божа». Він намагався вгадати, що в цю мить вона робить, у що вдягнена, чи зашпилила волосся, чи розпустила по плечах. Ось для чого йому годинник, зрозумів Пітер: дізнатися щось корисне про своє становище було годі, натомість можна було уявляти дружину в тій самій реальності, що й він сам.

Пітер знову поглянув на годинник. В Англії була друга година сорок три хвилини ночі. Беатріс міцно спатиме, вивернувшись, простягнеться на Пітеровій частині ліжка Джошуа, користаючись із нагоди. Вивернеться, звісно, Джошуа, не Беатріс. Вона лежатиме на своїй, лівій, частині, одну руку звісивши з краю ліжка, другу закинувши за голову так, що лікоть її прикриває вухо, а пальці так близько до Пітерової подушки, що він міг би поцілувати їх зі свого місця. Певна річ, не з теперішнього свого місця.

А може, Беатріс не спала. Можливо, вона непокоїлася за нього. Минув місяць відтоді, як вони востаннє розмовляли, а вони звикли спілкуватися щодня.

— Що, як мій чоловік дорогою загине? — запитала вона представників АМІК.

— Дорогою він не загине, — відповіли їй.

— І все-таки? Якщо це станеться?

— Ми повідомимо вас негайно. Інакше кажучи, жодних новин — це добрі новини.

Отже, добрі новини. Одначе... Беа прожила ці тридцять днів свідома того, що коханого немає поруч, тоді як він був у забутті й про неї навіть не згадував.

Пітер уявляв собі її спальню, залиту м’яким світлом приліжкової лампи; уявляв її блідо-блакитну форму, перекинуту через спинку крісла, безладно покинуті на підлозі її черевички, жовтий пуховик, увесь у котячій шерсті. Беатріс сидить, прихилившись до передньої спинки ліжка, з голими ногами, зате у светрі, й читає-перечитує пачку неінформативних інформаційних листівок, надісланих АМІК.

«Компанія АМІК не може гарантувати й не гарантує безпеки особам, що подорожують на її транспортних засобах, особам, що проживають у її житлових об’єктах, а також особам, що мають на меті діяльність, пов’язану або не пов’язану з діяльністю АМІК. Поняття „безпека“ означає здоров’я, як фізичне, так і розумове, і охоплює, але не обмежується тільки цим, виживання і/або повернення з Оази як упродовж терміну, означеного договором, так і поза ним. АМІК зобов’язується мінімізувати ризик усім особам, що беруть участь у її проектах, але ваш підпис на цьому документі вважається підтвердженням усвідомлення того факту, що зусилля АМІК у цьому напрямку (мінімізації ризику) залежать від обставин, що перебувають поза контролем АМІК. Ці обставини, непередбачувані й безпрецедентні, не можуть бути детально обумовлені завчасно. Вони охоплюють, але не обмежуються тільки цим. Хвороби, нещасні випадки, аварії механізмів, несприятливі погодні умови та будь-які інші події, які звичайно визначаються як дії непоборної сили».

Двері його спальної каюти розчахнулися, у дверному отворі окреслився дебелий силует Бі-Джи.

— Йоу, братухо!

— Привіт!

Досвід підказував Пітерові, що, ніж наслідувати чужу говірку, краще розмовляти власного. Растафаріанці та пакистанські кокні не навернулися до Христа, хоч як не опікували їх євангелісти, що, блазнюючи, намагалися говорити як вони. Тож не було причини гадати, ніби з чорношкірими американцями буде інакше.

— Злазь із цього лежака, братухо, якщо хочеш із нами похавати.

— Я не проти, — відказав Пітер, скидуючи ноги з койки. — Мабуть, так і зроблю.

Бі-Джи наставив свої дебелі ручиська, щоб допомогти.

— Локшина буде, — повідомив він. — Із м’ясом.

— Просто чудово.

Досі босоніж, розхристаний, лише у трусах, Пітер, похитуючись, вишкандибав із каюти. Він пригадав свої шість років, коли його, очманілого від мікстури з парацетамолом, мати видобула з ліжка, щоб відсвяткувати день народження. Навіть думка про подарунки, що чекали на нього, не могла розвіяти вплив вітрянки і збадьорити Пітера.

Бі-Джи повів його коридором, стіни якого було обклеєно панорамними кольоровими світлинами зелених лугів, на кшталт тих велетенських наліпок, які Пітер звик бачити на автобусах. Либонь, якийсь дизайнер-мудрагель вирішив, що зелена травичка, весняні квіти й лазурове небо — це саме те видовище, яке має допомогти подолати клаустрофобію в безповітряному просторі.

— Ти ж не вегетаріанець, братухо? Ні?

— Е-е... ні, — відповів Пітер.

— Ну, а