Читати книгу - "Кімната"

торта, — каже Ма.

— Треба було нагадати мені, я б приніс йому що-небудь. Скільки йому вже, чотири?

Я чекаю, коли Ма виправить його, проте вона цього не робить.

— П’ять, — шепочу я.

Однак, вона, певно, мене почула, бо підходить до Шафи і сердитим голосом промовляє:

— Джеку!

Старий Нік сміється; я й не знав, що він уміє сміятися.

— Та воно вміє розмовляти.

Чому він сказав воно, а не він?

— Хочеш вийти й поміряти нові джинси?

Він питає не Ма, а мене. У моїх грудях нестримно калатає — тук-тук, тук-тук, тук-тук.

— Він уже майже заснув, — зауважує Ма.

Але ж я не сплю. Шкода, що я прошепотів слово «п’ять» і він мене почув; було б мені сидіти тихо-тихо.

Вони про щось розмовляють, от тільки, на жаль, нічого не чути.

— Гаразд, гаразд, — каже Старий Нік. — Можна взяти шматочок?

— Він уже несвіжий. Але якщо хочеш...

— Ні, забудь про це, головна тут ти.

Ма не каже нічого.

— Я просто розсильний, виношу ваше сміття, ходжу по дитячий одяг, забираюся вгору сходами, щоб почистити від снігу ваше дахове віконце, завжди до ваших послуг, пані...

Я думаю, що він сказав це з сарказмом; сарказм — це коли тон розмови не збігається з тим, про що говорить людина.

— І на тому дякую. — Голос Ма якийсь чужий. — Це робить наше життя значно яскравішим.

— Ну-ну, образити людину легко, правда ж?

— Вибач. Дуже дякую.

— Наче зуби хто вирвав, — каже Старий Нік.

— Дякую за харчі й джинси.

— Пусте.

— Ось тобі тарілка. Може, середина ще не засохла.

Я чую, як щось дзвякає — мабуть, вона дає йому торт. Мій торт.

По якійсь хвилині Старий Нік бурмоче:

— Так, зовсім зачерствів.

Його рот набитий моїм тортом.

Лампа клац, і я підстрибую з несподіванки. Темряви я не боюся, але мені не подобається, коли вона настає раптово. Я лягаю під Ковдру й чекаю.

Під Старим Ніком повсякчас скрипить Ліжко; я слухаю і лічу скрипи п’ятірками, на пальцях; сьогодні їх двісті сімнадцять. Мені доводиться рахувати, аж поки він тяжко зітхає й замовкає. Я не знаю, що б сталося, якби я не рахував, бо я завжди рахую.

А що відбувається в ті ночі, коли я сплю?

Не знаю — може, Ма тоді веде лік.

Після двохсот сімнадцяти западає тиша.

Я чую, як вмикається Телевізор; показують планету новин; я бачу крізь щілину танки, і це не дуже цікаво. Я кладу голову під Ковдру. Ма і Старий Нік ще трохи розмовляють, проте я їх не слухаю.

Я прокидаюсь у Ліжку, на вулиці дощ — це видно з того, що Дахове Віконце геть затуманене. Ма дає мені трохи посмоктати моні, наспівуючи тихесенько «Я співаю під дощем».

Права циця взагалі не смачна. Я сідаю, пригадуючи вчорашнє.

— Чому ти не попередила його, що в мене день народження? Ма перестає всміхатися.

— Я думала, що ти вже спиш, коли він прийшов.

— Якби ти сказала, то він би проніс мені що-небудь.

— Ага, приніс би, — каже вона. — Він тільки обіцяє.

— А що б він проніс? — чекаю я, а потім повторюю: — Треба було йому нагадати.

Ма простягає руки над головою.

— Я не хочу, щоб він тобі що-небудь приносив.

— Але ж недільні подарунки...

— Це інше, Джеку. Я прошу ті речі, що нам потрібні.

Вона вказує на Комод, там лежить щось синє.

— Твої нові джинси, до речі.

Вона йде попісяти.

— Ти могла б попросити його подарувати щось мені. Мені ще ніхто ніколи в житті нічого не дарував.

— Я тобі зробила подарунок недавно, хіба забув? Малюнок.

— Не хочу того тупого малюнка, — пхинькаю я.

Ма витирає руки й підходить, щоб обняти мене.

— Все гаразд.

— Він міг би...

— Я не чую тебе. Вдихни якнайглибше.

— Він міг би...

— Ну, що, що сталося? Скажи.

— Він міг би подарувати мені собаку.

— Що?

Я не можу зупинитися й кажу крізь сльози:

— У подарунок. Він міг би принести собаку, справжнього, і ми б назвали його Щасливець.

Ма витирає мені очі долонями.

— Ти ж знаєш, у нас тут мало місця.

— Ні, багато.

— З собаками треба гуляти.

— Ми й гуляємо.

— Але собака...

— Ми довго-предовго бігаємо по Доріжці, і Щасливець міг би бігати поруч. Іду в заклад, що він бігатиме швидше за тебе.

— Джеку, собака зведе нас з розуму.

— Ні, не зведе.

— Ще й як зведе. Зачинений, він гавкатиме й дряпатиметься...

— Щасливець не дряпатиметься.

Ма закочує очі під лоба. Вона підходить до Шафки, дістає звідти пластівці й насипає їх у наші миски, навіть не рахуючи.

Я вдаю з себе ревучого лева.

— Уночі, коли ти заснеш, я встану, витягну фольгу зі шпарини і випущу звідти Мишенятко.

— Не будь дурником.

— Я не дурник, це ти дурненька безклепка.

— Послухай, я розумію...

— Мишенятко і Щасливець — мої друзі, — я знову починаю плакати.

— Немає ніякого Щасливця, — проціджує Ма крізь зуби.

— А от і є, і я його люблю.

— Ти його просто вигадав.

— А Мишенятко є, це мій справжній друг, а ти його вигнала...

— Так! — кричить Ма. — Щоб воно уночі не бігало по наших обличчях і не покусало тебе!

Я ридаю ридма, аж захлипуюся. Я й не знав, що Мишенятко може вкусити мене за обличчя; я гадав, що так роблять тільки вампіри.

Ма падає на Перину й не рухається.

За хвилину я підходжу до неї й лягаю поруч. Я піднімаю її футболку, щоб трохи посмоктати моні, проте мені доводиться перериватися, щоб витерти носа. Ліва циця смачна, однак моні там небагато.

Потім я приміряю нові джинси. Вони весь час спадають.

Ма витягає з них нитку.

— Не треба, — застерігаю я.

— Вони й так завеликі. Дешевий шматок...

Але Ма не доказує, чого саме.

— Це — денім, — повідомляю я. — Ось із чого роблять джинси.

Я кладу нитку в Шафку, у Відерце з Бісером.

Ма дістає Швацький Набір і ушиває джинси в поясі, після чого вони вже не спадають.

Уранці в нас багато справ. По-перше,