Читати книгу - "Львів. Вишні. Дощі"

class="v">Проклинаю весь світ. І не можу проклясти долю.

Сонце знову гойдається, щезнути з неба готове.

Літо знову вертається. Ти не вертаєшся. Знову.

— Нещасливе кохання?

— Нещасливе життя…

Пізно ввечері зателефонував Віктор. Був добряче напідпитку. Говорив щось про шаблю і про ворогів, з якими воює давно і криваво. Зв’язок був поганий, на лінії щось потріскувало і шипіло, голова розколювалася, але пити пігулки більше не хотілося. Він якось дивно на неї впливав. Спосіб життя, який вона вела багато років і який допомагав їй триматися на плаву, раптом видався нудним до неможливого. Вона була готова покінчити з ним і почати все заново.

Не пригубила, а випила аж цілий келих вина, прийняла гарячу ванну замість душу, упіввуха послухала дівчачі теревені про пригоди з чоловіками і несподівано здивувалася, що їй немає що розповісти. Завжди вела себе чемно. Ті кілька невдалих романів виглядали зараз прісно й нецікаво на фоні чужих яскравих пристрастей.

Нарешті пішла сушити волосся, зняла рушник, тріпнула головою, подивилася у дзеркало і… скрикнула. Позаду, наче у фільмі Гічкока, стояла Інна з ножицями.

— Ти… ти що?

Її гостя натягнуто посміхнулася і промовила несподівано блідими губами:

— Тобі треба підстригти гривку, косо, буде краще вкладатися.

«Відьма? Невже справді?..»

— Н-ні, не треба мені нічого стригти! — викрикнула і відбігла на безпечну відстань.

Інна зітхнула і повільно повторила, наче зверталася до нерозумного дитинчатка:

— Треба підстригти, так буде краще. Не бійся, я вмію. Поговоримо заодно…

Леся жбурнула в неї рушником і, важко дихаючи, завмерла біля стіни.

Інна здивовано підняла брови:

— Чого ти? — а тоді глянула на ножиці у своїх руках. — Та перестань, я ж хотіла…

Але не доказала, лише гірко скривила губи:

— Та нехай…

І, вже розвертаючись, пробурмотіла собі під ніс:

— Не розбираєтесь ви в людях, дівчата…

Заснути після цього було важко. Леся довго прислухалася до звуків із сусідньої кімнати, де постелила дівчатам, але там було тихо. А на ранок вона проспала роботу. Зателефонувала і сказала, що захворіла. Це нікого не здивувало.

Зате здивувалася вона, що так легко збрехала керівнику.

Дівчата прийшли до кухні, коли яєшня вже досмажилася, а кава заварилася.

— Ну от, як в кращих ресторанах країни! І ти сьогодні набагато активніша, і штори розсунула! — з порогу голосно заговорила Інна. Сама вона знову виглядала бадьоро і свіжо, ні сліду не лишилося від учорашнього блідого образу в дзеркалі. — Якби ми в тебе залишилися ще на кілька вечорів, ти б себе не впізнала, правда, Настю?

Але вони всі поїхали додому. Після прогулянки Личаківським кладовищем і Шевченківським гаєм. Після купівлі сувенірів і шоколаду. Після відвідин кількох популярних кнайп, як роблять усі порядні гості міста. Потягом Львів — Ужгород десь близько сімнадцятої. Заборонивши проводжати їх.

— Самі впораємось, ти краще відпочинь, — сказав Віктор на прощання, Інна помахала рукою, а Настя ще раз подякувала за гостинність.

У хаті знову оселилася пустка.

З Віктором вони тепер спілкувалися есемесками. Ті есемески були не прості, а з підтекстом. У них було завуальовано так багато несказаного, що вистачило б на ціле оповідання. Чому не спілкувалися наживо? Бо над кожним словом треба було думати, як над тестовим завданням із надважливого профільного предмета. Можна було стирати і знову писати, і знову стирати написане. А якщо довго не приходила відповідь, то можна було навигадувати такого, що вистачить на роман із продовженням.

Те ж саме коїлося і з електронними листами, з тією різницею, що листом можна було пересилати одне одному загадково-містичні вірші й есе, які доводилося потім довго розшифровувати, мучаючись у здогадах.

Досі вона не була зареєстрована у жодній соціальній мережі. Смішно кому сказати, але вона їх боялася. Це ж величезна кількість людей отримає доступ до її особистої інформації, а якщо зробити сторінку тільки для друзів, то як тих друзів обирати: по гарних світлинах і поширених ними дописах? А де гарантія, що ці світлини і ці дописи справжні?

Але через місяць вагань вона все ж таки наважилася. Бо Віктор почав рідше давати знати про себе. Він уже не відписував їй кожного дня, забував привітатися зранку і побажати на добраніч увечері. Мотивував тим, що багато працює, а після роботи зависає у «Фейсбуку» і втрачає відчуття часу. І як добре, що вона не гає свого часу.

Оце останнє зауваження зародило в неї перші підозри.

Хвороба теж притихла, ніби даючи їй можливість придивитися до всього уважніше.

І ось вона вписує мінімальні дані в анкету, чіпляє на аватарку ненайгіршу свою світлину, а фоном робить квітучу сакуру. Хто сказав, що деревом пізнання у райському саду не могла бути сакура?

І одразу заходить на сторінку ужгородського журналіста.

Фото на фоні тризуба, гори Карпати вдалині, активний спосіб життя і активна громадянська позиція. Піднімає теми, які хвилюють країну, гостро критикує владу і підтримує волонтерство. Нічого крамольного.

Тоді вона знаходить сторінку Інни, закриту для публічного доступу, напрошується в друзі, ледве дочікується підтвердження запиту… У «Фейсбуку» дівчина красувалася в червоному костюмі і з розпущеним волоссям. Суцільна поезія і фантасмагоричні картинки. Нічого особистого, що вказувало б на її приховану сутність. Але Леся продовжувала шукати.

Її світ поступово звузився до розмірів монітора. Зранку і ввечері, і безліч разів за день вона нишпорила Інтернетом, відстежуючи всі контакти Віктора та Інни, вчитуючись в усі їхні дописи, намагаючись знайти підтвердження чи заперечення своїм підозрам.

Вона зачитувала до дірок їхні сторінки і не пропускала жодного посту.

Через місяць пошуків вона була впевнена, що вони спілкуються між собою у приваті.

Це відкриття вибило її з колії. Наче нічого незвичного, коли двоє друзів переписуються, але… Фривольні коменти під його постами, персональні привітання зі святами, багатозначні смайлики і сердечка… Він писав про гострі проблеми свого міста і країни і не мав часу на пусті балачки, а Іннуся (так, її він інколи теж називав скорочено-пестливим іменем) смикала його без потреби за будь-якої нагоди. Леся була впевнена, що і у приват вона шле йому такі ж безглузді повідомлення.

Наче якась чорна плахта накрила її з головою. День перетворився у ніч. Вона їла, спала, ходила на роботу по буднях і до церкви в неділю, а сонце все не вмикалося. Ревнощі затьмарили собою весь світ.

Тоді Леся зібрала всю свою волю в кулак і написала Інні, що вона веде себе аморально, що не можна жадати чужих чоловіків, що Бог її за це покарає. Написала, відправила і… злягла з банальною простудою на цілий тиждень.