Читати книгу - "Життя і мета собаки"

запахів, але ми були не в Дворі. Коли я виліз із Нори, то під моїми лапами виявилася тверда й груба поверхня. Я не пробіг і шести метрів, як зустрів на своєму шляху дротяну огорожу. Я був у вольєрі з цементною підлогою.

Від думок про те, що це все означає, я аж стомився, тож подибав назад у Нору та впав на купу братів і сестер, щоб поспати.

Я знову став цуценятком, яке ледве вміло ходити. У мене з’явилася нова сім’я, нова мати, новий дім. В усіх нас була однакова білява масть і темні очі. У моєї нової матері молоко було набагато ситніше, ніж у першої.

Жили ми в чоловіка, який приходив годувати матір. Вона швидко все з’їдала й поверталася в Нору гріти нас.

Але де ж Двір, Сеньйора, Швидкий, Коко? Те життя я дуже добре пам’ятав, проте зараз усе було інакше, наче я почав усе спочатку. Чи може таке бути?

Я згадував шалений гавкіт Спайка й те, як заснув у спекотній кімнаті, як мною тоді заволоділо неосяжне питання — питання про мету. Про таке собаці думати наче й не пристало, але час від часу я про це міркував, зазвичай коли ось-ось мав задрімати. Навіщо? Чому я знову малий? Чому в мені живе ось це невідчепне відчуття, що я щось повинен зробити?

У нашому вольєрі дивитися особливо не було на що, не було чого й погризти цікавого — хіба що одне одного покусати. Коли ми з братами й сестрами набралися трохи сил і розуму, то помітили що в будці праворуч є ще цуценята — маленькі, енергійні, з темними плямами й шерстю, яка стирчала на всі боки. З іншого боку мешкала некваплива сука, сама-одна, в неї був великий провислий живіт і набубнявілі соски. Вона була біла в чорну цятку, з дуже короткою шерстю. Вона майже не виходила зі свого житла й, здається, геть не цікавилася нами. Між вольєрами була відстань сантиметрів у тридцять, і ми тільки й могли, що принюхуватися до сусідських цуценят, хоча, судячи з їхнього вигляду, з ними було б весело погратися.

Просто перед нами лежав довгий моріжок, який манив до себе солодким ароматом мокрої землі й густої, свіжої трави, але надвір нас не пускали замкнені двері вольєра. Навколо трави й кліток із собаками стояв дерев’яний паркан.

Той чоловік, який тепер приходив, зовсім не був схожий ні на Боббі, ні на Карлоса. Коли він заходив до вольєрів годувати собак, то майже нічого нам не казав. Він випромінював холодну байдужість — це так відрізнялося від доброти, якою пахнули доглядачі собак у Дворі. Коли цуценята з сусіднього вольєра вибігали його зустрічати, він щось бурчав і відштовхував їх від миски з харчами, щоб їхня мати могла підійти. Ми не так дружно вискакували, тож зазвичай не встигали добігти до дверей раніше, ніж він лишить матері їжу, а вона нас до неї не підпустить.

Іноді чоловік розмовляв, коли ходив від вольєра до вольєра, але не з нами.

Говорив він тихо й дивився на папірець у руках.

— Тер’єри йоркширські, приблизно тиждень, — сказав він одного разу, глянувши на собак у вольєрі праворуч. Потім він підійшов до нашої клітки й подивився знову в папірець. — Ретривери золотисті, вже тижнів зо три, далматини ось-ось народяться…

Я вирішив, що після життя у Дворі повинен стати головним між своїх нових братів і сестер. Мене дратувало, що вони зі мною не погоджувалися. Коли я пробував схопити одного так, як Головний хапав Ротті, двоє чи троє цуценят стрибали мені на спину — взагалі вони геть нічого не розуміли! Коли мені вдавалося відбитися від них, той, кого я хотів побороти, вже мірявся силами з кимось іншим, неначе це була одна гра. Коли ж я пробував загрозливо загарчати, у мене виходило щось кумедне й зовсім не зле, тоді мої брати й сестри весело рикали у відповідь.

Якось нашу увагу привернула ряба сусідка. Вона тяжко дихала й нервово бігала туди-сюди, ми інстинктивно кинулися до мами, яка уважно стежила, що та робить. Сусідка порвала зубами ковдру, обгорнула шматки тканини кілька разів навколо себе, а потім, тяжко зітхнувши, лягла в це кубло. За кілька секунд я побачив, що біля неї з’явилося новеньке цуценя — усе в цяточку і вкрите якоюсь слизькою плівкою, чимось на зразок мішка, який його мати одразу злизала. Вона обережно підштовхнула малого язиком — і за мить він сонно поповз до материнських сосків, які нагадали мені, що я теж хочу їсти.

Наша мати зітхнула, дала нам трохи попоїсти, а потім різко підвелася й пішла геть. Один із братів ще якусь мить висів на ній, а потім упав. Я стрибнув на нього, щоб провчити, — і, як виявилося згодом, це зайняло чимало часу.

Коли я знову подивився, що робиться в собаки по сусідству, у вольєрі було ще шестеро цуценят! Вони були якісь довгасті й слабенькі, але їхній матері це було неважливо. Вона все їх вилизувала, підштовхувала до себе під бік, а потім тихо лежала, поки вони ссали.

Прийшов чоловік, зайшов до клітки, де спали новонароджені, подивився на них і пішов геть. Потім він відчинив двері, де мешкали кудлаті цуценята праворуч від нас, і випустив їх на травичку!

— Ні, ти тут посидь, — сказав він їхній матері, затуливши вихід, коли вона хотіла піти слідом за ним. Він зачинив її та поставив миски з їжею для цуценят, у які малеча позалазила й почала одне одного облизувати — такі дурні й одного дня в Дворі б не прожили! Їхня мати сиділа під дверима й скімлила, доки її діти наїлися і чоловік впустив її до них.

Малі волохаті цуценята підбігли до нашого вольєра, щоб понюхати нас — нарешті ніс до носа після стількох тижнів життя по сусідству. Я злизував з їхніх морд їжу, а один із братів виліз мені на голову.

Чоловік залишив цуценят бігати, а сам пройшов через хвіртку в дерев’яному паркані, схожу на ту, якою Карлос і Боббі заходили в Двір. Я із заздрістю дивився на цуценят, які ганяли по травичці, підбігали понюхатися-привітатися з іншими собаками у вольєрах, гралися між собою. Мені вже набридло сидіти в клітці, я хотів вийти та все роздивитися. Хай там яка мета в моєму новому житті, сидіти тут — це геть на неї не схоже.

За кілька годин чоловік повернувся, приніс