Читати книгу - "Англійський пацієнт"

могла бути собою — лежачи в ліжку чи вилазячи на пожежну драбину в напівсні, обіймаючи кота.

У дитинстві її головною школою був Караваджо. Колись він навчив її робити сальто в повітрі. А тепер, заховавши руки в кишені, чоловік міг лише здвигати плечима. Хто міг знати, в яку країну приведе його війна… Хана пройшла підготовчий курс у шпиталі жіночого коледжу, а потім союзники розпочали сицилійську операцію й дівчині довелося перетнути море. Це було у 1943-му. Перша Канадська піхотна дивізія прокладала собі шлях Італією, і покалічені тіла наводнювали лікарні, наче шлам, котрий люди передають назад, копаючи в темряві тунелі. Після битви під Ареццо[17], коли передову обстріляли з мінометів, вона не знала сну ні вдень, ні вночі — через їхні поранення. Після трьох безсонних діб дівчина врешті примостилася просто на підлозі поруч із матрацом, де лежав покійник, і проспала дванадцять годин, відгородивши себе заплющеними повіками від навколишнього світу.

Прокинувшись, Хана узяла з порцелянової чаші ножиці, нахилила голову й відрізала своє довге волосся, не дбаючи ні про вигляд, ні про форму, а просто відтяла коси, згадуючи, як вони заважали їй усі ці дні, як вимащувалися кров’ю з ран, коли нахилялася до пацієнтів. Тепер ніщо не прив’язуватиме її до смерті. Вона провела рукою по голові, аби переконатися, що не залишила жодного пасма, і повернулася обличчям до кімнати, повної стражденних.

Більше вона ніколи не дивилася в дзеркало. Хмари війни згущувалися, і дівчина дедалі частіше отримувала звістки про загибель знайомих. Вона страшенно боялася, що одного дня змиє з обличчя пацієнта кров і побачить батька або когось із офіціантів, котрі обслуговували її в кафе на розі Денфорт-авеню. Хана стала різкішою з пацієнтами і навіть із самою собою. Лише здоровий глузд міг вберегти людей, але на війні для нього немає місця. Кривава повінь заливала країну, і рівень її підіймався щоразу вище, наче ртуть у термометрі. Де було Торонто і чи існувало воно поза її думками? Опера тотального обману. Люди зашкарубли проти всього оточення — солдатів, лікарів, медсестер, цивільних. Хана нахилялася ближче до ран, які перев’язувала, її уста щось шепотіли солдатам.

Вона усіх називала «друзяка» і сміялася з пісеньки з рядком:

Щоразу, як стрічається мені старий вояка,

Він завжди посміхається й кричить: «Привіт, друзяко!»

Хана омивала знекровлені руки. Їй доводилося діставати з тіл стільки шрапнелі, що іноді здавалося, ніби вона витягла цілу тонну металу з гігантського тіла, яке мусила доглядати, поки армія прямувала на північ. Однієї ночі, коли помер черговий пацієнт, дівчина зневажила всі правила, дістала з його речей тенісні черевики і взула їх. Вони були трохи завеликі, але дуже зручні.

Її обличчя схудло і стало жорсткішим, саме такою згодом і побачив дівчину Караваджо. Хана змарніла, здебільшого від перевтоми. Вона постійно ходила голодною і страшенно лютилася, коли солдат не міг або не хотів проковтнути їжу, коли бачила, що хліб кришиться, а суп вистигає, хоча вона могла б змести їх одним ковтком. Їй не хотілося жодної екзотики, лише хліба і м’яса. В одному з міст у шпиталі була власна пекарня, тож Хана у вільний час ішла туди і вдихала запах борошна й омріяного хліба. Пізніше, коли вони були трохи східніше від Рима, хтось подарував їй єрусалимський артишок[18].

Було дивно, постійно просуваючись на північ, ночувати в базиліках, чи монастирях, чи будь-де, де можна було влаштувати на нічліг поранених. Коли хтось із пацієнтів помирав, Хана відривала невеличкий картонний прапорець, прикріплений до ліжка над головою, щоб санітари могли здалеку побачити сигнал. Потім вона виходила із будинку з товстими стінами і йшла у весну, зиму чи літо, і пори року здавалися архаїчними, мовби старий джентльмен, який пересиджує війну. Хана йшла на вулицю за будь-якої погоди. Їй хотілося вдихнути повітря, котре нічим людським не пахло, хотілося місячного світла, хай навіть воно прийде зі зливою.

Привіт, друзяко, бувай, друзяко. Догляд тривав коротко. Це був контракт тільки до смерті. Ніщо в її душі ніколи не підказувало, що Хана стане медсестрою. Але, відтявши волосся, вона підписала угоду, яка залишалася чинною, аж поки вони не зупинилися на віллі Сан-Джироламо на північ від Флоренції. Крім неї сюди занесло ще чотирьох медсестер, двох лікарів і сотню пацієнтів. Війна котилася далі, на північ Італії, а вони були тим, що залишилось позаду.

Пізніше, на святкуванні якоїсь місцевої перемоги, впродовж якого маленьке гірське містечко все одно залишалося тужним, Хана повідомила, що не повернеться до Флоренції, чи Пізи, чи будь-якого іншого шпиталю — її війна закінчилася. Вона залишиться доглядати обпеченого чоловіка, названого ними англійським пацієнтом, якого — Хана вже зрозуміла — неможливо транспортувати через крихкість його кінцівок. Вона кластиме йому на очі беладонну, робитиме сольові ванночки для заспокоєння його порубцьованої, вкритої обширними опіками шкіри. Її попереджали про небезпеку залишатися в шпиталі — монастир упродовж кількох місяців був схованкою німців, союзники нашпигували його набоями й сигнальними ракетами. Від’їжджаючи, люди не залишили їй нічого, аби вона могла захиститися від розбійників.

Хана вперто відмовлялася їхати, склала уніформу, дістала коричневу ситцеву сукню, яку зберігала місяцями, й надягла її разом із тенісними черевиками. Вона зробила крок назад і вийшла з війни. Достатньо довго вона слухалася наказів, переїжджала з місця на місце. Дівчина буде сидіти на цій віллі з обгорілим англійцем, поки черниці не повернуться до монастиря. Була в чоловікові якась річ, яку вона сподівалася вивчити, зростися з нею й заховатися туди, де зможе забути про свою дорослість. Було щось легке, повітряне, невагоме, наче вальс, у його розмові з нею, в плині його думок. Хані хотілося врятувати цього чоловіка без імені й майже без обличчя, котрий був усього-на-всього одним із близько двох сотень, яких вона виходжувала, поки інвазія просувалася на північ.

Вона так і покинула святкування, у своїй ситцевій сукенці. Зайшла до кімнати, котру ділила з іншими медсестрами, і сіла. Щось зблиснуло у полі її зору, і Хана здивовано помітила маленьке кругле люстерко. Підвелася й повільно попрямувала до нього. Воно було дуже маленьким, але водночас розкішним. Хана не дивилася в дзеркало понад рік, іноді лише спостерігала за своєю тінню на стінах. У люстерку віддзеркалювалася тільки щока, тому довелося витягнути руку, пальці тремтіли. Вона побачила свій невеличкий портрет, наче це була вигадлива брошка. Вона. Крізь вікно долинали голоси пацієнтів, котрих вивезли на сонечко у візках, вони сміялися й тішилися разом із медперсоналом. Усередині залишилися тільки важкохворі. Хана