Читати книгу - "Азазель"

Клеопатра, що відвернулася до стіни, і всі, крім гладкого, зловтішно розреготалися.

— А цьому? — байдуже витяг Антон Іванович капітанового сріблястого олівця.

— Торішнього снігу.

Наступними були годинник-медальйон («од риби вуха»), гральна карта («mes condoleances»[9]), фосфорні сірники («праве око Кутузова»), бурштиновий мундштук («марні клопоти»), сторублева асигнація («тричі нічого»), черепаховий гребінець («чотири рази нічого»), виноградина («шевелюру Ореста Кириловича» — тривалий сміх на адресу зовсім лисого пана з Володимиром у петлиці), гвоздика («цьому — ніколи й нізащо»). У картузі лишилися всього два фанти — хустка Ераста Петровича і золотий перстень Ахтирцева. Коли в пальцях оголошувача іскристо сяйнув перстень, студент увесь подався вперед, і Фандорін побачив, як на прищавому лобі виступили крапельки поту.

— Чи цьому віддати? — сказала протягом Амелія Казимирівна, котрій, певно, вже обридло розважати публіку. Ахтирцев підхопився, не вірячи своєму щастю, зірвав з носа пенсне. — Та ні, мабуть, не йому, а останньому, — закінчила мучителька.

Всі повернулися до Ераста Петровича, вперше придивляючись до нього всерйоз. Він же останні декілька хвилин, в міру того, як зростали шанси, все гарячковіше обмірковував, як бути на випадок удачі. Що ж, сумніви розв'язано. Виходить, фортуна.

Тут, зірвавшись із місця, до нього підбіг Ахтирцев, гаряче зашепотів:

— Поступіться, благаю. Вам що… Ви тут уперше, а в мене доля… Продайте, зрештою. Скільки? Хочете п'ятсот, тисячу, га? Більше?

Із дивною для самого себе спокійною рішучістю Ераст Петрович відсторонив благальника, підвівся, підійшов до господині, з поклоном запитав:

— Куди накажете?

Вона дивилася на Фандоріна з веселою допитливістю. Від цього погляду впритул обертом пішла голова.

— Та хоч туди, в куток. А то боюся з вами, таким хоробрим, усамітнюватися.

Не звертаючи увага на насмішкуватий регіт решти, Ераст Петрович попрямував за нею у віддалений куток зали й опустився на канапу з різьбленою спинкою. Амалія Казимирівна вклала пахітоску в срібний мундштучок, припалила від свічки й солодко затяглася.

— Ну, і скільки вам за мене Микола Степанович пропонував? Я ж знаю, що він вам нашіптував.

— Тисячу рублів, — чесно відповів Фандорін. — Пропонував і більше.

Агатові очі Клеопатри недобре блиснули:

— Ого, як йому не терпиться. Ви що ж, мільйонщик?

— Ні, я небагатий, — скромно промовив Ераст Петрович. — Але торгувати удачею вважаю негідним.

Гостям набридло прислухатися до їхньої бесіди — все одно нічого не було чути, — й вони, поділившись на групки, завели якісь свої розмови, хоча кожен коли-не-коли та й поглядав у віддалений куток.

А Клеопатра з відвертою насмішкою вивчала свого тимчасового повелителя.

— Про що хочете запитати?

Ераст Петрович вагався.

— Відповідь буде чесною?

— Чесність — для чесних, а в наших іграх честі небагато, — з ледве вловимою гіркотою посміхнулася Біжецька. — Але відвертість обіцяю. Тільки не розчаруйте, дурниць не запитуйте. Я вас за цікавий екземпляр вважаю.

І Фандорін стрімголов кинувся в атаку:

— Що вам відомо про смерть Петра Олександровича Кокоріна?

Господиня не злякалася, не здригнулась, але Ерасту Петровичу здалося, ніби очі її на мить ледь звузилися.

— А вам навіщо?

— Це я потім поясню. Спочатку дайте відповідь.

— Що ж, скажу. Кокоріна вбила одна дуже жорстока дама. — Біжецька на мить опустила густі чорні вії, обпаливши з-під них швидким, як удар шпаги, поглядом. — А звуть цю даму «любов».

— Любов до вас? Адже він бував тут?

— Бував. А крім мене тут, на мою думку, закохатися ні в кого. Хіба що в Ореста Кириловича. — Вона засміялась.

— І вам Кокоріна зовсім не жаль? — подивувався такій черствості Фандорін.

Цариця єгипетська байдуже знизала плечима:

— Усяк сам господар своєї долі. Та чи не досить запитань?

— Ні! — заспішив Ераст Петрович. — А яку причетність мав Ахтирцев? І що означає заповіт на леді Естер?

Гомін став голоснішим, і Фандорін досадливо оглянувся.

— Не подобається мій тон? — гучно запитував Іполит, насідаючи на нетверезого Ахтирцева. — А оце тобі, рябчику, сподобається? — Й він штовхнув студента долонею в лоб, ніби й несильно, та миршавий Ахтирцев одлетів до крісла, плюхнувся в нього й лишився сидіти, розгублено кліпаючи очима.

— Дозвольте, графе, так не можна! — кинувся вперед Ераст Петрович. — Якщо ви сильніший, це ще не дає вам права…

Однак його плутану мову, на котру граф ледве оглянувся, було заглушено дзвінким голосом господині:

— Іполите, іди геть! І щоб нога твоєї тут не було, поки не протверезишся!

Граф, чортихнувшись, загуркотів до виходу. Решта гостей із цікавістю розглядали обм'яклого Ахтирцева, котрий був зовсім жалюгідним і не робив ані найменших спроб підвестися.

— Ви тут один схожі на людину, — шепнула Амалія Казимирівна Фандоріну, прямуючи в коридор. — Виведіть його. Та не кидайте.

Майже відразу з'явився здоровило Джон, який змінив ліврею на чорний сюртук і накрохмалену манишку, поміг довести студента до дверей і насунув йому на голову циліндр. Біжецька попрощатися не вийшла, і, поглянувши в похмуру фізіономію дворецького, Ераст Петрович зрозумів, що треба йти.

Розділ п'ятий,

У ЯКОМУ НА ГЕРОЯ ЧАТУЮТЬ СЕРЙОЗНІ ПРИКРОЩІ

На вулиці, вдихнувши свіжого повітря, Ахтирцев дещо пожвавився — на ногах стояв міцно, не тинявся, і Ераст Петрович визнав за можливе більше під лікоть його не підтримувати.

— Пройдемося до Сретенки, — сказав він. — Там я посаджу вас на візника. Чи далеко вам додому?

— Додому? — В нерівному світлі гасового ліхтаря бліде обличчя студента здавалося маскою. — Ні, додому нізащо в світі! Поїдьмо куди-небудь, га? Поговорити хочеться. Ви ж бачили… що вони зі мною роблять. Як вас звати? Пам'ятаю, Фандорін, чудне прізвище. А я Ахтирцев. Микола Ахтирцев.

Ераст Петрович злегка вклонився, зважуючи, наскільки з морального боку буде порядним скористатися ослабленим станом Ахтирцева, щоб випитати у нього необхідні відомості, тим більше що «зутулий», здається, й сам не від того, аби бути відвертим.

Вирішив, що нічого, можна. Дуже вже розшукний азарт проймав.

— Тут «Крим» близько, — зміркував Ахтирцев. — І їхати не треба, пішки дійдемо. Вертеп, звичайно, але вина пристойні. Ходімо, га? Я запрошую.

Фандорін ламатися не став, і вони поволі (все-таки студента злегка похитувало) побрели темним провулком туди, де вдалині світилися вогні Сретенки.

— Ви, Фандорін, певно, мене боягузом вважаєте? — ледь заплітаючись язиком промовив Ахтирцев. — Що я графа не викликав, образу стерпів та п'яним прикинувся? Я не боягуз, я вам, може, таке розповім, що ви переконаєтесь… Адже він навмисно провокував. Це, мабуть, вона його підмовила, щоб мене позбутися й борг не віддавати… О, це така жінка, ви її не знаєте!.. А Зурову людину вбити, що муху роздавити. Він щоранку по годині з пістолета вправляється. Кажуть, із двадцяти