Читати книгу - "Азазель"

кроків кулю в п'ятак кладе. Хіба це дуель? Йому й ризику ніякого. Це вбивство, тільки називається красиво. І, головне, нічого не буде йому, викрутиться. Ну, за кордон покататися поїде. А я тепер жити хочу, я заслужив.

Вони звернули зі Сретенки в інший провулок, непоказний із себе, та все-таки вже не з гасовими, а з газовими ліхтарями, й попереду показався триповерховий будинок із яскраво освітленими вікнами. Мабуть, це і є «Крим», із завмиранням серця подумав Ераст Петрович, який багато чув про цей відомий на Москві злачний заклад.

Біля широкого, з яскравими лампами ґанку їх ніхто не зустрів. Ахтирцев звичним жестом штовхнув високі візерунчасті двері, вони легко подалися, й назустріч війнуло теплом, кухнею та спиртним, насунуло голосним гамором і вищанням скрипок.

Лишивши в гардеробі циліндри, молодики потрапили до лап меткого хлопця в ясно-червоній сорочці, котрий іменував Ахтирцева «сіятельством» та обіцяв найліпший, спеціально збережений столик.

Столик виявився біля стіни і, дякувати богу, далеко від сцени, де голосив і бряжчав бубнами циганський хор.

Ераст Петрович, який уперше потрапив до справжнього вертепу розпусти, вертів головою навсібіч. Публіка тут була щонайбарвистішою, але тверезих, здається, не спостерігалося зовсім. Тон задавали купчики та біржовики з напомадженими проділами — відомо, в кого нині грошенята, але траплялися й добродії безсумнівно панського вигляду, десь навіть блиснув золотом флігель-ад'ютантський вензель на погоні. Та головну цікавість у колезького реєстратора викликали дівиці, що підсідали до столів на перший поклик. Декольте в них були такими, що Ераст Петрович почервонів, а спідниці — з розрізами, крізь які безсоромно виглядали круглі колінця в ажурних панчохах.

— Що, на дівок задивилися? — посміхнувся Ахтирцев, замовивши офіціанту вина та гарячого. — А я після Амалії й за осіб жіночої статі їх не вважаю. Вам скільки років, Фандорін?

— Двадцять один, — відповів Ераст Петрович, накинувши рік.

— А мені двадцять три, я вже багато чого повидав. Не витріщайтесь ви на продажних, не варті вони ні грошей, ні часу. Та й гидко потім. Якщо вже кохати, то царицю! Хоча що я вам торочу… Адже ж ви неспроста до Амалії заявилися? Приворожила? Це вона любить, колекцію збирати, і щоб неодмінно експонати поновлювались. Як співається в оперетці, elle ne pense qu'a excioer les hommes…[10] Та всьому є ціна, і я свою ціну заплатив. Хочете, розповім одну історію? Щось подобаєтесь ви мені, вельми добре мовчите. І вам корисно довідатися, що це за жінка. Може, опам'ятаєтесь, поки не засмоктало, як мене. Чи вже засмоктало, га, Фандорін? Що ви їй там нашіптували? Ераст Петрович опустив очі.

— То слухайте, — почав розповідати Ахтирцев. — Ви ось щойно мене в боягузтві підозрювали, що я Іполитові попустив, на поєдинок не викликав. А в мене така дуель була, що Іполитові й не снилося. Чули, як вона про Кокоріна говорити не веліла? Ще б пак! На її совісті кров, на її. Ну, й на моїй, звісно. Тільки я свій гріх смертним страхом спокутував. Кокорін — це однокурсник мій, теж до Амалії ходив. Дружили ми з ним колись, а через неї ворогами зробилися. Кокорін розкутіший за мене, та й на лице вродливий, але, entre nous[11], купчина завжди купчина, плебей, хоч би і в університеті навчався. Доволі Амалія з нами натішилась — то одного наблизить, то іншого. Називає Nicolas та на «ти», нібито в фаворити до неї потрапляєш, а потім за якусь дрібницю в опалу відправить: заборонить тиждень на очі показуватись, і знову на «ви», знову «Микола Степанович». Політика в неї така, хто на вудку піймався, не зірветься.

— А цей Іполит їй що? — обережно запитав Фандорін.

— Граф Зуров? Достеменно не знаю, та є між ними щось особливе… Чи то він над нею владу тримає, чи то вона над ним… Хоча він не ревнивий, не в ньому справа. Така нікому не дозволить себе ревнувати. Одне слово — цариця!

Він замовк, тому що за сусіднім столиком голосно загомоніла компанія комерсантів напідпитку — збиралися йти і засперечалися, хто буде платити. Офіціанти миттю прибрали брудну скатертину, застелили нову, й за звільненим столиком уже сидів добряче підхмелілий чиновник із білястими, майже прозорими (мабуть, од пияцтва) очима. До гульвіси підпурхнула здобна шатенка, обхопила за плече й картинно закинула ногу на ногу — Ераст Петрович так і задивився на туго обтягнуте червоним фільдеперсом коліно.

А студент, осушивши повний келих рейнського й поштрикавши виделкою кривавий бісрстек, продовжив:

— Ви гадаєте, П'єр Кокорін від нещасного кохання руки на себе наклав? Овва! Це я його вбив.

— Що?! — не повірив своїм вухам Фандорін.

— Що чули, — з гордим виглядом кивнув Ахтирцев. — Я вам усе розповім, тільки сидіть тихо і з запитаннями не встрявайте. Так, я вбив його, й ніскільки про це не жалкую. По-чесному вбив, на дуелі. Так, по-чесному! Бо дуелі чеснішої, ніж наша, споконвіку не бувало. Коли двоє стоять біля бар'єра, тут майже завжди обман — один стріляє краще, інший гірше, або один товстий і в нього влучити легше, або ніч провів безсонну й руки трясуться. А в нас із П'єром все було без обману. Вона каже — у Сокольниках це було, на колі, каталися ми втрьох в екіпажі — говорить: «Набридли ви мені обидва, багаті, зіпсовані хлопчики. Повбивали б уже один одного, абощо». А Кокорін, тварюка, їй: «І уб'ю, якщо мені за це нагорода від вас буде». Я кажу: «За нагороду і я вб'ю. Нагорода така, говорю, що навпіл не поділиш. Виходить, одному пряма доріжка в сиру землю, якщо він сам не відступиться». Ось до чого у нас із Кокоріним, бач, доходило. «Що, хіба так уже любите мене?» — запитує. Він: «Більше за життя». І я теж підтвердив. «Гаразд, — говорить вона, — яв людях саму лише сміливість ціную, решту підробити можна. Слухайте мою волю. Якщо один із вас і справді уб'є іншого, буде йому за сміливість нагорода, самі знаєте, яка». І сміється. «Тільки балакуни, каже, ви обидва. Нікого ви не вб'єте. Нема у вас нічого цікавого, крім батьківських капіталів». Я скипів. «За Кокоріна, сказав, не поручуся, але я заради такої нагороди ні свого, ні чужого життя не пожалію». А вона, сердито так: «Ну ось що, набридли ви мені своїм кукуріканням. Вирішено, будете стрілятись, але не на дуелі, бо потім скандалу не обберешся. І невірна вона, дуель. Продірявить один одному руку та й заявиться до мене переможцем. Ні, хай буде одному смерть, а іншому кохання. Як фортуна розсудить. Жереб