Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

Дав він депешу, вже увечері пішли відповіді.

— Ось, у Єлисаветграді, — каже Воронько.

— Поїхали!

— Куди?

— Туди!

Воронько мені довіряв, зайвого питати не став. Поїхали. Потяг рано-вранці, то були в Єлисаветграді вже далеко по обіді, якраз устигли на футбол Та сама польська команда, я їх за фотографією пізнав. І афіші такі самі. Гуляли у міському парку, народу зібралося сила-силенна, оркестр грав, поруч феєрверк готували. Люди — хто футбол дивився, а хто про банк розмовляв. Пограбували цієї ночі банк у Єлисаветграді. Зайшли з чорного ходу, виламали двері, прорізали всі ґрати, зайшли в сховище, висвердлили замки на сейфах і забрали купу грошви. Після чого втекли з міста. Зараз їх на дорогах козачі патрулі шукали, але досі нікого не знайшли.

— Спізнилися ми, Ваню! — зашепотів мені Воронько.

— Та чого ж? Якраз вчасно, онде футбол тільки почався, — кажу. — Ходім, подивимося.

— Ваню, який футбол? Грабіжники втекли вже далеко!

— Ходімо, — кажу.

Підійшли ми, подивилися на футбол. А поляки — молодці, добре грають. Возять місцевих легко. Вже чотири забили і жодного не пропустили. Тиснуть, атакують, в пас грають, чого місцеві не вміють. Публіка у захваті від гри гостей, аплодує палко. І я аплодую, бо є за що. Он навіть Воронько зацікавився, бо ж захоплива гра.

— Ходім! — шепочу йому.

— Куди? Давай хоч гру додивимося! — просить він.

— Ходім.

Вийшли ми з парку, сіли на візника і до найкращого місцевого готелю поїхали. Там спитав, де футболісти живуть. На третьому поверсі.

— Тільки там нікого немає, бо команда в парку грає, — доповів швейцар.

— А візники їхні де?

— Візники в сараї, коней готують. Бо ж збираються увечері вирушати.

— О, нам візники й потрібні.

Пішли ми з Вороньком до сараю. Я показав, щоб зброю тримав напоготові. Дивимося, вже запрягають хлопці коней. І вози в них здорові, цілі хати на колесах. У кожен по шестеро коней запряжено. Навантажені добре. Вистрибнули ми з-за возів, наставили револьвери. Поляки руки підняли, дивляться. Показую, щоб повернулися обличчям до стіни. Стоять. Показую, що стріляти буду. Коли один як кинеться на мене! Кинувся на мене, а впав на землю, за ним і другий. Воронько ще двох поклав. Воно-то хлопці дебелі, але у бійці головне не розмір, а вміння. Я боксом займався ще за часів контори, а Воронько багато разів бився по службі, то знав і куди бити, і як. Поклали лебедиків, наче снопи солом’яні. Зв’язали, затягли в сарай.

— Подивимося, що у возах.

Дивилися недовго, за кілька хвилин вискочили і побігли. Я до парку, а Воронько в місцевий поліцейський відділок. У парку рахунок був уже 28:0. Поляки давили.

— Довго ще гратимуть? — питаю у глядачів.

— Вже ні, бо ж договір був до різниці у тридцять м’ячів, — пояснюють мені. — А онде двадцять дев’ятий забили. Ну й молодці!

Дивлюся я, що он кілька поляків, які не грали, речі вже збирають. Закінчиться матч — підуть з поля гравці, не виключено, що зброя у них в одязі схована, спробуй їх потім схопити. Коли це м’яч у мій бік відлетів. За ним місцевий гравець вибіг. До м’яча схилився і впав. Я його вдарив непомітно.

— Погано людині стало! — кричу. Віднесли гравця, він за бік схопився, хрипить. Б’ю я боляче.

— Гравця не вистачає. Давайте я на заміну вийду, — кажу, і ніхто не проти, бо всі розуміють, що зовсім трохи грати лишилося, навіщо ганьбитися. Скинув я піджак, черевики, закотив штани і побіг. Воно-то давно не грав, але дещо пам’ятав. Фінти робити, як ті самі англійці чи поляки, я не вмів, бо для цього вчитися треба довго. А ось бігав швидко. М’яч штовхну і біжу. До мене поляк кидається, плечем штурхну його, і відлітає. Ще один — і той відлітає. Бо не з тих людей Іван Карпович Підіпригора, щоб з ніг легко збити. Ось іще один лях, і ще один. А потім як вдарю ногою!..

— Гол! Гол! — закричали глядачі. Поляки на мене здивовано дивляться.

— Мені м’яч! — кричу своїм Вони паси почали хоч якось давати. Я ще рейд по боку поля зробив, як то кажуть у армії, з флангу зайшов, іще гол забив. Тоді вже поляки оговталися, почали мене по три, по чотири оточувати, так, що не міг я м’яча прокинути. Відбирають, але я не здаюся, хоч сам не заб’ю, але і їм не дам. Пішла гра. Поляки мене по ногах, я — їх, бігаю наче опечений, ще двічі пропустили ми, але я третій устиг забити, то тривала гра Поляки щось між собою говорять, бачу, що нервують, не розуміють, звідки я такий узявся. А публіка радіє, аплодує, що знайшовся метод проти гостей!

Бігав я, бігав, серце калатає, в очах темно, дихати нічим, одразу три поляки на мене кинулися і з ніг збили. Я падав і їх прихопив, але чую, що вже піднятися не можу,, бо задихаюся, і в очах темніє. Коли крики, свистки городових. Як у тумані бачу, що на поле вибігли поліцейські. Багато! Поляки спробували пробитися до одежі, але там був Воронько. Забрав усю зброю і наставив два револьвери, поклавши на траву тих поляків, які не грали. Довелося хлопцям піднімати руки і здаватися. Арештували їх, поїхали до готелю. З возів витягли ящики з інструментом і валізи з грошима.

Вже наступного дня газети писали про ліквідацію найгрізнішої в імперії банди грабіжників банків. Сповіщалося, що ліквідували її поліцейські чини з Києва та Харкова Про нас із Вороньком ані слова Так ми домовилися, що грошову винагороду нам, а славу — начальству.

Коли повернувся в рідний повіт, на вокзалі зустрічав мене Хомутинський з усією родиною. Руку тиснув, обнімав, дякував, казав, що врятував я його від ганьби, бо ж керівництво банку хотіло його звинуватити у пограбуванні, коли знайшлися злодії.

— Як ви здогадалися, що це вони, поляки ті? — питав мене Хомутинський уже за святковим столом, де годували мене і шанували, наче генерал-губернатора якогось.

— Та спочатку ніяк. А потім подумав я, що іноді ж треба до себе увагу привертати, щоб ніхто тебе не помітив. Он знав я одного кишенькового злодія, так той з футляром від скрипки завжди ходив. Всі його пам’ятали, а ніхто і подумати не міг, що він