Читати книгу - "Родаки"

його повертали в наше щасливе сьогодення. Мовляв, ми, діти колгозників, не такі дурні, як діти китайських царів, а по-друге, наші совєтські вчителі не якісь там паскудні свині, аби їм голови чикрижити.

Не відомо, чи повністю згодились зі мною перевіряльники, бо їх лиця якось незрозуміло перекривило. А пані, схожа на козу Танкістку, так витягла шию, що, здавалося, ось-ось замекає.

— Митрику, айбо наш урок присвячений Великій Жовтневій революції, а також щасливому сьогоденню, а ти забрів кудись у дуже далекі історичні хащі, — підійшовши до мене, мовив якомога лагідніше пан Фийса і тихо шепнув: — Сідай, осле, бо тя задушу, — і, ніби гладячи по потилиці, так безбожно знову вщипнув за шию, що дивуюся, як голову мені не відірвав.

Мене вже годі було зупинити чи задушити. У мою копоню[28] в цю мить збіглися знання і світлі думки всього мого родоводу до семидесятого коліна.

— А-а-а-а… пане вчителю, та я тоже дуже люблю в історії і казки про октябрську сосіс… соліш… — я, за пана, не міг ніяк вимовити слово «соціалістичну» і махнув рукою — но, фрасову її каріку… самі знаєте… жовтневу революцію.

І тут почав таку лободу молотити… Леніна я порівняв з опришком Пинтею і сказав, що про його життя ще ліпше люблю читати, як казки про Кащея Безсмертного, Івана-дурака і Чудо-юдо. Революціонерів і соратників Леніна за їх безстрашність поставив в один ряд із лісовими розбійниками, які грабували багачів. Великого друга всіх дітей Крупську я чогось заштовхав у казку про семеро козенят. Микиту Хрущова з невідомих причин я порівняв із Бармалеєм і дав дуже високу оцінку прагненню радянського народу догнати і перегнати Америку. Щоправда, аби перегнати клятих американтошів, треба, щоб Хрущов усім нам купив хоча би по дві пари міцного взуття, бо в таких цуравих[29] топанках, в яких ходимо, не те що за Америкою, а й до вітру не добіжиш. Далі, посилаючись на мою бабу, заявив, що до міцного взуття нам би не позаважали і красні ногавиці. Це для того, як каже баба, абисьмо голими сідницями не світили, коли будемо бігти попереду американтошів.

Мене несло, я летів, наче по гострому льоду, кружляв на крилах знань у безмежних висотах. Складалося таке вражіння, що я ковтнув бочку проносного і мене прорвало через рот…

Наскільки високим, стрімким і одухотвореним був мій політ в небесах історії, настільки глибоке розчарування чекало мене після приземлення. Мої класні цімборове й колєжанки зіщулились за партами, наче горобці у шпаківнях, і щось загадково між собою цвірінькали. Навіть ясносяйне сонечко Маня Крумплянка виглядала якось зніяковіло і перелякано, наче привселюдно зіпсувала голосно повітря.

Пан перевіряльник, мов ужалений в яйця шершнем, схопився притьмом з місця. Жестикулюючи руками, він рвонув із класу, весь час бубнячи: «Я нич не видів, я нич не чув… Я нич не видів, я нич не чув…». У цей же час пані вчителька, схожа на нашу Танкістку, тримала за потилицю іншу пані вчительку, дмухала їй у лице і час од часу витирала хустинкою спітнілого лоба. Бідолашній пані стало раптово дуже зле.

— Майжень, рано не встигла поїсти і тепер паніку змлоїло, — подумав співчутливо я.

Увечері пан Фийса, щедро частований бабиною горілкою, розповідав:

— Марько дорога, коли туман зелений молотить дурний горох від себе, то можна помогти. У мене в берегівській психічній больниці є добрі знамий дохтор Лібман. І якщо би була велика біда, він дасть справку, що ваш Митрик хворий на голову, — і може пронести, айбо коли і вас втягнув у політику, то вже нияка сила не одмиє вашу фамилію…

Наступного дня, повертаючись після тяжкої зустрічі із директором школи, баба йшла попри обійстя діда Наполійона і розпачливо міркувала: за які гріхи її онук, тобто я, так тяжко страждає на цьому світі. Несамохіть глянула у двір свата Наполійона і під хлівом уздріла дерев’яну кочергу, березовий віник і величезне колесо. Від побаченого спершу непевний вітерець холодком обвіяв спину, серце забилося лункіше, а далі Фіскарошку ніби вдарило струмом неймовірної напруги.

— Тепер я всьо зрозуміла. Не инак, як нашому дітвакові ворожать, — луснувши себе по чолу, скрикнула Фіскарошка. — Треба щось чинити, бо бідного Митрика так зурочать, що з дітвака лем’ся лушпиння остане.

І баба почала рішуче діяти. Того ж вечора метнула собою до ворожки Полані Перебзякової, прозваної в селі за революційний характер Кларою Цеткін.

Після довгих і виснажливих магічних ритуалів, під час яких Фіскарошка зо страху ледь не вмерла, Клара Цеткін глянула у відьмацьке дзеркало, далі заділа вухо в решето і таємниче протягнула:

— Хворий вітер котиться із Бразилії…

— О, я так і догадувалася! — заверещала, сплеснувши руками, Фіскарошка.

На північній околиці села, нареченій Бразилією, стояла садиба діда Наполійона.

— То лем од Наполійонів може котитися на колесі, кочерзі і летіти на вінику дурний віхор. Як мені давно не лупнуло в копоню, же то босорканське[30] кубло точить душу нашого маленького праведника! — не могла із собою впоратись Фіскарошка.

— Як хочете, Марьо, дітвака спасти, мусите ймити жабу, висушити, розтерти її і порошок розсипати по обійстю того, на кого думаєте, — і хворий вітер згине навхтема, — дала мудру раду Клара Цеткіна.

Наступного дня баба, женучи перед собою тичкою лінивого діда Соломона, далася ловити в Лавоцькі болота жаб. Додому верталися аж уночі. Обляпані чорним намулом, як чорти пекельною смолою, ледве притягли ноги, проте з повною кошаркою жаб.

— Коли Клара Цеткіна тобі казала єдну жабу, то на яку мару аж цілу кошарку? — весь час допитував, ківкаючи, Соломон.

Баба пророче підняла догори вказівного пальця і повчально мовила:

— То, Мішку, може, на нормальних босорканів доста єдну жабу. А Наполійони, то такі дябли[31], што їх і єднов атомнов бомбов нараз не вразиш. На них треба найменше сто жаб!

Дід ледве доповз до печі, а тут, навіть не помолившись, замертво впав од нелюдської втоми — так і хропів цілу ніч, смердячи намулом, жабуринням і жабами.

А баба Фіскарошка, не гаючи часу, взялася за жаб. Понанизувала їх на мотузки і порозвішувала у стодолі сушити. Наступні дні від нашого обійстя йшов такий нестерпний сморід, наче, перебачте на слові, на двір звезли і висипали все сільське гівно.

Мій рідний нянько так блював, що, виділося, в животі чоловіка не лишилося ані одної кишки.

— Мусиш, хлопе, терпіти, коли хочеш, аби наша золота дитина стала такою, як і людські, — напучувала Фіскарошка мого нянька, бігаючи за ним із відром.

Дід Соломон, хоч і