Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

Це ти? Я не… що ти тут робиш?

7

Хвилину стояла спантеличено. Трапилася жахлива помилка? А що, як вона мене не запрошувала, і це лише безглуздий вибрик Фло?

— Я… я… вечірка, — заїкаючись, спромоглася я на відповідь. — Ти не?

— Дурненька, я знаю! — вона засміялася, біла пара знервовано вирвалася у повітря. — Я маю на увазі, що ти робиш тут? Готуєшся до експедиції в Арктику, чи що?

— Бігала, — я докладала зусиль, щоб фраза прозвучала переконливо, так, ніби то — найбуденніша з речей. — Воно й не дуже холодно, лише трішки морозяно, — проте отак стояти було таки холодно, мої останні слова прозвучали ледве чутно через конвульсійне тремтіння.

— Залазь, підвезу до будинку, — вона нахилилася й відчинила дверцята.

— Я, мої кросівки, вони до біса брудні.

— Не хвилюйся. Машину взяла напрокат. Сідай уже, поки ми обидві не задубли.

Я шумно плюхнулася на переднє сидіння. Тепло машини оповило холодний, мокрий від поту одяг. Бруд в'ївся в кросівки, пальці на ногах заціпеніли, я тремтіла.

Клер перемкнула передачу, натисла на клавішу програвача, пісня Single Ladies стихла.

Оглушлива тиша.

— Отже… — вона оглянула моє відображення в дзеркалі. Гарнезна, як завше. Дурістю було б вважати, що десять років її змінять. Її краса була вродженою. Навіть у слабкому світлі салону, загорнута в старий светр та широчезний шарф, вона виглядала неперевершено. Волосся зібране у безладний хвостик, що спадав на плечі. Яскраво-червоні нігті, трішки надлуплені — не дуже старанна, проте ніхто не міг їй в тому докоряти. Ідеальна, вона була на вигляд такою.

— Отже, — повторила я у відповідь. Завжди почувалася бідною родичкою у порівнянні з Клер. Я зрозуміла, що десять років нічого не змінили. Здобута сімома потами впевненість, як вести розмову з незнайомцями в барах, теревенити з літературними редакторами, агентами, проводити інтерв’ю, виголошувати щось на фестивалях, дотримуватися власної позиції під час дебатів… усе це як корова язиком злизала.

— Давно не бачилися, — Клер хитала головою, постукуючи пальцями по керму. — Але, Господи, я хочу сказати… знаєш? Лі, так приємно тебе бачити.

Я мовчала.

Мені так хотілося сказати, що я вже не та, якою була колись. Я Нора, не Лі.

Хотілося сказати, що то не її провина. Я зникла не через неї, а через саму себе. Тільки… це не зовсім правда.

Понад усе хотілося запитати, чому я тут.

— Так приємно тебе бачити, — вона повторила це знову. — Отже, ти письменниця, не помиляюся?

— Саме так, — слова на диво фальшиво крутилися на язиці, так, ніби то все брехня або я розповідаю історію про якогось далекого родича. — Так, пишу. Детективи.

— Чула, навіть читала в газеті. Я так… так рада за тебе. Знаєш, це чудово. Думаю, ти маєш пишатися.

Я стенула плечима.

— Це лише робота, — відповідь звучала холодно та різко, хоча я не мала того на увазі. Я знаю, що мені пощастило. Але я чимало працювала, щоб досягти цього. А мала би пишатися. Я пишаюся.

— А що ти? — нарешті насилу вичавила з себе запитання.

— Я в PR. Працюю з Королівським театром.

Так, PR. Це цілком їй підходило, я усміхнулася. Цього разу усміхнулася щиро. Клер завжди уміла майстерно склепати історію, навіть у дванадцять. Навіть у п'ять.

— Я… Ну, я задоволена, — м’яко відповіла вона. — Слухай, мені справді шкода, що ми не підтримували зв’язок… То були чудові часи, ти згодна? — вона поглянула на мене, підсвічена блідо-зеленим світлом панелі. — Пам’ятаєш, як уперше курили? — Клер засміялася. — Перший поцілунок… Близькість… Як прокралися в кіно для дорослих?

— Як нас витурили в три шиї, — заперечила я, відразу шкодуючи, що моя відповідь звучала жалюгідно. Чому? Чому я боронюся?

Проте Клер лише усміхалася.

— Ой, яке приниження. Думали, що ми найрозумніші — відправили Ріка за квитками і прокралися через вбиральню. Звідки ж мені було знати, що вони перевірятимуть і перед входом до кінозалу?

— Рік! Я й забула про нього. Як він зараз?

— Дідько його знає! Скоріш за все, у в’язниці. За розбещення неповнолітніх, якщо ще хоч якась судова система працює.

Упродовж року зустрічався з Клер, коли нам було чотирнадцять чи п’ятнадцять. Двадцятидвохрічний блондин із брудним волоссям і золотим зубом, на мотоциклі. Мені він ніколи не подобався — навіть у чотирнадцять. Те, що Клер хотілося спати з чуваком такого віку, викликало лише подив та огиду, навіть попри те, що Рік міг дістати алкоголь та провести в клуб.

— Який же мерзенний він був, — я бовкнула, перш ніж подумала. Прикусила язика, проте Клер лише реготала.

— Ще й який мерзенний. Не можу повірити, що тоді я цього не зауважувала. Гадала, що я така загадкова, бо сплю з хлопцем, старшим за мене. Зараз це виглядає, як за крок до Джиммі Севіла, — вона фиркнула, а потім скрикнула, коли машина наскочила на вибоїну. — Ой-йо, вибач.

Останній, наритий коліями шмат дороги їхали мовчки. Нарешті допхалися до гравію перед будинком й обережно припаркували машину поруч з орендованою Ніною та «лендровером» Фло.

Клер вимкнула двигун, якусь мить ми ще сиділи в авто, розглядаючи будинок і акторів, які проходжалися сценою, все так, як казав Том. Фло клопочеться біля пічки на кухні. Мелані схилилася над телефоном у вітальні. Том простягнувся вздовж дивана навпроти скляної стіни й гортав журнал. Ніни не було. Найімовірніше, на балконі з цигаркою.

«Чому я тут? — знову болісно танцювало в голові. — Чому я приїхала?»

Потім Клер обернулася. Золотаве світло будинку освітлювало її обличчя.

— Лі, — мовила вона. Тієї ж секунди я сказала:

— Слухай.

— Що? — запитала вона. Я похитала головою.

— Ти перша.

— Ні ти, чесно, це не настільки важливо.

Але більше терпіти несила. Запитання висіло на кінчику язика. Натомість я мовила:

— Я більше не Лі. Я — Нора.

— Що?

— Моє ім’я. Я не називаюся тепер Лі. Ніколи не любила це ім’я.

— А, — Клер мовчки переварювала. — Гаразд, отже, зараз Нора, так?

— Саме так.

— Намагатимуся запам’ятати. Це буде не так просто, знаючи двадцять один рік тебе як Лі.

«Але ти ніколи мене не знала», — мимоволі подумала й спохмурніла. Та звісно ж, вона мене знала. Вона мене знала з п’яти років. У тому й уся сіль — вона мене знала надто добре. Вона бачила крізь облицювання дорослості маленьке налякане худорляве дівча.

— Чому, Клер? — несподівано вирвалося. Вона підвела очі, до мене було звернене її чисте й бліде обличчя.

— Чому що?

— Чому я тут?

— Господи, — вона потупила погляд на руки. — Я знала, що ти запитаєш. Припускала, ти не повіриш, якщо я скажу: о, стільки років не