Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

Я похитала заперечливо головою.

— Це ж не тому, еге ж бо? У тебе було десять років, щоб знайти мене, лише одне твоє бажання. Чому зараз?

— Тому що, — вона глибоко вдихнула. Мене приголомшило, що вона хвилюється. У це важко було повірити. Я ніколи не бачила її іншою, окрім самовпевненою, навіть у п’ятирічному віці. Її погляд міг розплавити найсуворіше вчительське серце. Я думаю, це ще одна з причин нашої дружби — у ній було те, чого я так прагнула — цілковите володіння собою. Навіть стоячи в її тіні, я почувалася впевненіше. Але більше ні.

— Тому що… — повторила вона. Її облуплені багрові нігті спалахнули, червоні, наче кров. Її пальці стиснулися в кулак, світло від будинку відстрибнуло від нігтів на машину. — Бо я вважаю, ти заслуговуєш на те, щоби знати. Щоб тобі сказали це у вічі. Я пообіцяла. Пообіцяла собі, що скажу, дивлячись тобі у вічі.

— Що? — я нахилилася ближче.

Мені не було страшно, лише діймала цікавість. Я забула про брудне взуття, запах поту від одягу. Забула все, окрім схвильованого обличчя Клер, сповненого вразливості, якої ніколи досі я не бачила.

— Весілля, — вона знову поглянула на руки. — Точніше, той, із ким я одружуюся.

— Хто? — я запитала, а потім, щоб зняти напруженість, що вщерть заповнила автомобіль, додала. — Це ж не Рік, я завжди знала…

— Ні, — Клер обірвала мої слова. Втупилася поглядом просто мені у вічі. Ні крихти сміху, лише вперта цілеспрямованість. Так, ніби мусиш учинити підлість, без неї ніяк… — Ні, це Джеймс.

8

Спочатку я просто стояла, вирячивши очі, й сподівалася, що мені почулося.

— Що?

— Джеймс. Я виходжу заміж за Джеймса.

Відповіді не було. Я сіла, втупившись у дерева-вартові, кров шуміла та глухо бухкала у вухах. Хотілося кричати, проте змовчала. Намагалася переварити почуте.

Джеймс?

Клер та Джеймс?

— Саме тому я тебе й запросила, — Клер говорила швидко, так, ніби знала, що має обмаль часу, бо будь-якої миті я можу вилетіти з машини. — Я не хотіла… я подумала, що не варто запрошувати тебе на весілля. Це було б занадто жорстоко. Проте не припускаю думки, що ти дізнаєшся про це від когось іншого.

— Але, дідько ухопи, хто такий Вільям Пілігрим? — слова вилетіли як обвинувачення. Клер спантеличено глипнула на мене, потім зрозуміла, що до чого, вираз обличчя змінився. Тієї ж секунди я знала, де чула це ім’я. Ну що ж я за дурепа? Біллі Пілігрим. «Бойня номер п’ять, або Дитячий хрестовий похід».[2] Улюблена книжка Джеймса.

— Це його ім’я у Фейсбуці, щоб фанати не могли знайти особистий профіль. Ось чому в нього немає справжньої аватарки. Так?

Клер жалюгідно кивала.

— Я ніколи не прагнула обвести тебе навколо пальця, — вона благала. Її тепла рука доторкнулася до моєї, закляклої та брудної. — Джеймс вважає, що ти повинна знати, перш ніж…

— Зачекай хвилину, — я різко забрала руку. — Ти говорила з ним про це?

Вона кивнула і закрила обличчя руками.

— Лі, мені так… — слова обірвалися. Глибокий вдих. Мені здалося, Клер намагалася зібрати себе докупи, добираючи потрібні слова. Вона заговорила знову, але вже зухваліше. Риса, яку я так добре пам’ятаю, — атакуватиме, битиметься до смерті, проте ніколи не ляже під кулі звинувачень. — Слухай. Я не перепрошуватиму. Ми не зробили нічого поганого. Проте, будь ласка, дай своє благословення.

— Якщо ви нічого поганого не зробили, — голос різав, як ніж. — Нащо воно вам?

— Бо ти була моєю подругою. Найкращою подругою.

Була.

Минулий час ми обидві зауважили. Обличчя Клер — наче моє власне відображення.

Прикусила губу, ще й так сильно, що аж до болю. М’якенька ніжна шкіра рвалася між зубами.

Благословляю. Скажи це. Скажи це!

— Я.

Відчинилися двері будинку. У прямокутнику світла з’явилася Фло. Вона стояла навшпиньки, прикривала очі рукою, нахилившись, вдивлялася в темряву. Навколо неї літало збудження та хвилювання — дитина в очікуванні святкування свого дня народження, за крок до істерики.

— Ау-у-у-у-у, — дзвеніло в безмовному нічному небі. — Клер? Це ти?

Клер знервовано видихнула й відчинила дверцята машини.

— Флорсі! — її голос тремтів, але помітити це сторонньому було не до снаги. Знову пригадалося, якою ж вона була чудовою акторкою. Не дивно, що, врешті-решт, Клер опинилася в театрі. Єдиною несподіванкою було лиш те, що це не сцена.

— Клер-кошенятко! — заверещала Фло і миттю злетіла зі сходів. — Господи-божечку, це ти? Почула шум, подумала… але ніхто так і не з’явився, — вона швидко наближалася по доріжці до нас, капці-зайці перечіплювалися й шаруділи по гравію. — Що ти тут робиш саменька у темряві, чудо моє?

— Я розмовляла з Лі, тобто Норою, — Клер вказала на мене. — Наскочила на неї, під’їжджаючи до будинку.

— Ти ж не буквально, сподіваюся? Ой… — щось захрускотіло, і Фло впала навколішки перед машиною. Вона підстрибнула, обтрусилася. — Усе гаразд, зі мною все гаразд.

— Заспокойся, — Клер засміялася. Обійняла Фло і прошепотіла щось, та кивнула. Слів я не чула. Клацнув замок, я насилу вилізла з машини — так заклякло тіло. Варто було пройти пішки ці останні метри до будинку, так різко переривати біг — помилка. М’язи аж скрутилися, тепер суцільна мука.

— Лі, з тобою все гаразд? — почувши, як я вилажу з машини, запитала Клер. — Ти накульгуєш?

— Усе добре, — намагалася підігрувати їй і промовила це грайливо. Джеймс. Джеймс. — Допомогти з речами?

— Дякую, проте у мене їх дріб’язок — вона відімкнула багажника і дістала жіночу сумочку. — Ходімо. Фло, покажеш, де моя кімната?

З кросівками в руках я нарешті насилу досунула ноги до кімнати. Ніни не було. Стягла з себе брудний та мокрий від поту одяг й залізла у спідньому під ковдру. Так і лежала, витріщившись у промені лампи, що стояла біля ліжка.

Яка ж помилка. Що я собі думала?

Я витратила десять років, щоб забути про Джеймса, будувала собі надійний кокон упевненості та самодостатності. І думала, що мені це вдалося. Я добре жила. Я чудово жила. Улюблена робота, власне житло, надійні друзі, які не знали про Джеймса та Клер, чи ще когось із мого старого життя в Редінгу.

Жодних зобов’язань — ні емоційних, ні фінансових, ніяких. І мені було добре. Абсолютно, дідько його забирай, чудово. Дякую за це.

І ось зараз таке.

Найгірше те, що