Читати книгу - "Місто Тисячі Дверей"

тоненький струмок пари.

— Ой, — сказав Мось із кишені. — Це ти ввійшов уже чи що?

— Увійшов, — підтвердив Фімка, зупиняючись й оглядаючись навсебіч. Він пам’ятав, що Меліса вчора забігла в якісь двері, та не міг згадати, у які саме. А найменше йому хотілося наштовхнутися замість Меліси на її бабцю.

— А це самовари бігають, у пір’ї такі, га? — не вгавав Мось.

— Угу.

— Ох...

— Це вони тебе не пускали?

Чеширський тарган багатозначно промовчав.

Тим часом пернаті самовари помітили Фімку і зібралися довкола нього. Вони здивовано попискували, погойдувалися на своїх металевих ніжках й подеколи намагалися дзьобнути кросівки хлопчика. Струмені пари, які вони випускали, боляче облекали Фімці ноги, навіть через штани.

— Гей, а ну припинить! — обурився той. Але самовари не послухалися, і тоді Фімка поспішив до найближчих дверей.

Усередині палац теж нагадував дачний будиночок-переросток: скрипучі дерев’яні сходи, переходи, галереї, комірки, напхані всіляким мотлохом... Уздовж стінок тяглися якісь різнобарвні нитки. Фімка випадково доторкнувся до однієї, і мелодійний жіночий голос просто в його голові вимовив: «До бібліотеки».

Фімка аж підскочив з несподіванки!

При цьому він зачепив за другу нитку, і та повідомила (знову просто у нього в голові), що веде до кімнати Розалінди. «Та це ж сестра Меліси!», — згадав Фімка.

Він вирішив, що краще вже завітає до Розалінди і запитає в неї, як знайти Мелісу, ніж плутатиме цими дивними коридорами. Він міцніше взявся за нитку і рушив уперед. Щоправда, вже за кілька хвилин у Фімки з’явилися деякі сумніви, але поки він боровся з ними.

І правильно, що боровся! Бо нитка зрештою привела його до дверей, над якими була виведена велика літера «Р». Фімка, як ввічлива людина, постукав і тільки тоді увійшов.

— Очі б мої тебе не бачили! — сказала йому Меліса. — А ти хто такий?

— Як це — «хто такий»? — образився Фімка. — Ми ж учора з тобою права качали, пам’ятаєш?

— А-а! — засміялося дівчисько. — Та це ти не зі мною, ти з Мелісою качав!

— Але ж...

— Не розумієш? Просто ми із сестрою щоразу міняємося не тільки статусом, а й зовнішністю. Учора я була виконуюча обов’язки, а сьогодні качаю права. Тому сьогодні я така ж, якою вчора була Меліса. А вона схожа на мене вчорашню. Зрозумів?

— Зрозумів. Слухай, а де мені її знайти?

— Ходімо проведу, — сказала Розалінда, схожа на вчорашню Мелісу. — Та зачекай, чого ж ти тоді до мене постукав? Треба було йти по нитці моєї сестри.

Фімка зніяковіло знизав плечима:

— Загалом я...

— Ти в нас нещодавно, — зрозуміла Розалінда. — Ну, тоді пояснюю: бачиш на стінах нитки різнокольорові?

— Спробуй не поміть! Вони ж просто в голову залазять зі своїми розмовами!

— Дурний! Це спеціально, замість покажчиків.

— Як у легенді про Мінотавра? Ну, про людино-бика, який жив у лабіринті й усіх з’їдав. А Аріадна тоді дала Тесею нитку, щоб він не заплутався, — не даремно ж Фімка з позакласного читання п’ятірку отримав!

— Ну, щось схоже на твого Тесея, — погодилася Розалінда. — У нас тут теж без ниток за дві секунди заблукати можна. От Король їх і понавішував. У всякому разі, — додала вона зніяковіло, — так кажуть.

— А що кажуть ці нитки? Куди нам?

— Ось по цій, рожевій, — сказала Розалінда, вибравши потрібну.

Деякий час вони йшли мовчки, а потім Фімка не втримався, запитав:

— Слухай, я от чого не можу зрозуміти. А що, немає різниці, у який бік іти?

— Це ж чарівні нитки, — як маленькому, заходилася розтлумачувати дівчинка. — Вони самі виводять, куди слід.

— Весело живете, — сказав Фімка.

Водночас він відчув, як здригнувся в кишені Мось. Начебто передбачав присутність чогось дуже і дуже страшного.

«Та ну, — подумав Фімка. — Що страшного може бути у палаці...»

Цієї ж миті просто перед ним із комірки вискочила дивна комаха. Притупнувши лапкою, вона загорлала:

— Один, два, три! Продано!!!.

І додала хижо:

— А-га!

Розділ одинадцятий,

у якому йдеться про чарівну силу слів і лікувальну дію цвяхів

Сигізмунд прокинувся вранці зі страшним головним болем. Учорашні чаювання в Ямса погано позначилися на здоров’ї Порадника. Не можна сказати, що він ніколи раніше не хворів. Та лише в Охах Сигізмунд зрозумів, що деякі речі з ним починають відбуватися направді, а не тільки на словах. Наприклад, раніше він часто говорив, що в нього голова розпухла від болю...

Так от, тут, у Місті Тисячі Дверей, у повітрі витають залишки чужих мрій, здатні втілитися в усе, що ви можете уявити або навіть просто вимовити вголос...

Ви здогадалися, правда?

У Сигізмунда навіть дверні отвори в будинку на рівні голови були трохи розширені, щоб у такі ось важкі дні він міг нормально виходити з кімнати. Ну а вдягався він завжди в просторі шати, щоб у разі чого можна було легко зняти. Щоправда, його улюблений плащ, той самий, у якому Сигізмунда бачив у сні Фімка, це не врятувало. Колись плащ був цілий і гарний, але потім Брехло, дуже розлютившись, прогарчав, що зараз він від злості просто вибухне...

Добре, що в Охах можна так само легко зібрати людину з її шматочків. А от плащ врятувати не вдалося, його потім зшили з клаптиків, які більш-менш підходять за кольором.

Отже, Сигізмунд прокинувся вранці з розпухлою від болю головою. Сяк-так одягнувшись і закусивши мраккою, він налаштувався вирушати на службу.

Головний Порадник жив у будинку, дуже схожому на нього самого: сірому, з голими стінами і рівно вбитими цвяхами. Дехто казав (зрозуміло, намагаючись при цьому говорити не надто голосно), що раніше будинок, у який вселився Брехло, був «трішки того», з божевільними нахилами. Злі язики торочили, що горище будинку давно вимагає ремонту, та й дах явно з’їжджає.

Словом, додавали, будинок і Брехло цілком до пари одне одному.

І про це говорили вголос, бо будинок і Брехло дотримувалися цієї ж точки зору.

Сигізмунд терпіти не міг безладу. Йому здавалося, що навколишній світ самим своїм існуванням натякає: мовляв, ще не все підвладне людському (і, тим паче, нелюдському) розумові. Є, мовляв, дещо неконтрольоване Брехлом. Невідоме, а значить, страшне,