Читати книгу - "Я — легенда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Неодмінно», — сказала вона, підводячись. Він накрив її долоню своєю.
«Ні, ні, серденько, сиди», — сказав він.
«Але мені немає чого тут сидіти».
Голос її звучав розлючено. Такою вона була, скільки він її знав. Варто було їй занедужати, як вона відразу ставала дратівливою. Хвороба надокучала їй. Будь-яку недугу вона розцінювала як особисту образу.
«Та припини, — сказав він, підводячись і собі. — Я допоможу тобі дістатися ліжка».
«Ні, дай мені спокійно посидіти тут із тобою, — сказала вона. — Я повернусь у ліжко, коли Кеті вже піде до школи».
«Ну добре. Може, ти чогось хочеш?»
«Ні».
«Як щодо чашки кави?»
Вона похитала головою.
«Тобі стане лише гірше, якщо не поїси», — сказав він.
«Я просто не голодна».
Він допив сік і встав посмажити собі декілька яєць. Розбив шкаралупи об краєчок пательні й вилив їх уміст досередини, де вже грівся розтоплений беконний жир. З шухлядки дістав хліб і повернувся з ним до столу.
«Давай мені. Я поставлю його в тостер, — сказала Вірджинія. — А ти стеж за… О Боже!»
«Що таке?»
Докладаючи зусиль, вона махнула перед собою рукою.
«Комар», — скорчивши гримасу, проказала вона.
Він підійшов до неї і за якусь мить двома долонями прибив його.
«Комарі, — сказала вона, — мухи, ще й піщані блохи».
«Ми вступаємо в еру комах», — сказав він.
«Це не смішно, — відповіла вона. — Вони хвороби розносять. Треба повісити сітку над ліжком Кеті».
«Знаю, знаю, — відповів він, повернувшись до плити та нахиливши пательню, від чого гарячий жир залив яйця. — Я все збираюся це зробити».
«А ще я не думаю, що спрей на них хоч якось діє», — додала Вірджинія.
«Не діє?»
«Ні».
«Господи, ми ж наче найкращий з асортименту вибирали».
Він виклав яйця на тарілку.
«Певна, що не хочеш кави?» — перепитав він.
«Ні, дякую».
Він сів, і вона простягла йому тост із маслом.
«Хай йому грець, я сподіваюся, що ми собі не наплодили расу супержуків, — сказав він. — Пам’ятаєш оту породу величезних коників, яку знайшли в Колорадо?»
«Так».
«Може, комахи цей… Як то називається? Мутують».
«Це як?»
«Ну, знаєш… змінюються. Отак зненацька. Перестрибують десятки дрібних кроків еволюції, може, пішли в розвитку якимось шляхом, який був би й не потрібен, якби не…»
Тиша.
«Бомби?» — спитала вона.
«Можливо».
«Ну, вони викликають піщані бурі. Бог його знає, що ще».
Вона стомлено зітхнула й похитала головою.
«А вони ще й кажуть, що ми здобули перемогу».
«Ніхто не переміг».
«Ну, комарі перемогли».
Він злегка всміхнувся.
«Напевно, що так», — сказав.
Якусь мить вони сиділи мовчки, а тишу на кухні порушували тільки дзенькіт його виделки з тарілкою та чашки з блюдцем.
«Ти заглядав учора до Кеті?»
«Я заходив до неї сьогодні вранці. Вона виглядає чудово».
«Добре».
Вона обережно подивилася на нього.
«Я багато міркувала про це, Бобе, — сказала вона. — Може, нам відправити її на Схід, до твоєї матері, поки мені не покращає? Може, це щось заразне».
«Можна, — з сумнівом промовив він. — Але якщо це все ж таки щось заразне, то там їй навряд чи буде безпечніше».
«Ти так гадаєш?» — спитала вона. Її обличчя було стурбованим.
Він знизав плечима: «Не знаю, люба. Вона настільки ж у безпеці й тут. Якщо ситуація у кварталі погіршиться, то не пустимо її до школи».
Вона хотіла була щось сказати, але спинилася.
«Гаразд».
Він глянув на годинник.
«Мені вже треба закруглятися», — сказав.
Вона кивнула, і він хутко доїв решту сніданку. Поки він мив чашку, вона спитала, чи не купував він учора газету.
«Вона у вітальні», — відповів він.
«Є щось нове?»
«Ні. Стара всячина. Те саме по всій країні. То тут, то там. Вони досі не змогли знайти мікроба».
Вона прикусила нижню губу.
«Ніхто не знає, що це?»
«Сумніваюся. Якби знали, то, певно, вже б розповіли».
«Але в них же має бути бодай якесь уявлення».
«Та чи не кожен зустрічний має уявлення. Але вони й ламаної копійки не варті».
«І що ж кажуть?»
Він знизав плечима: «Та всього потроху, від біологічної зброї і так далі».
«А ти як думаєш?»
«Чи це біологічна атака?»
«Так», — сказала вона.
«Війна скінчилася», — відповів він.
«Бобе, — раптом проказала вона, — ти певен, що маєш іти на роботу?»
Він безпорадно всміхнувся.
«А як інакше? — відповів. — Нам же треба щось їсти».
«Я знаю, та все ж…»
Він потягся до неї через стіл, відчувши, яка в неї холодна рука.
«Люба, зі мною все буде гаразд», — промовив він.
«І ти думаєш, що варто відправити Кеті до школи?»
«Думаю, що так, — відповів він. — Якщо органи охорони здоров’я не закривають школи, я не бачу сенсу тримати її вдома. Вона не хвора».
«Але в школі повно дітей».
«Усе ж краще відпустити її», — сказав він.
З її горла вирвався здушений звук. Потім вона сказала: «Добре. Якщо ти вже так певен».
«Ще щось, поки я не пішов?» — спитав він.
Вона захитала головою.
«Залишайся сьогодні вдома, — сказав він їй, — не вилазь із ліжка».
«Домовилися, — відповіла вона. — Як тільки відправлю Кеті до школи».
Він погладив її руку. Знадвору почувся автомобільний гудок. Він допив каву й пішов до ванни прополоскати рот. Потім дістав свою куртку з шафи й надягнув її.
«Бувай, люба, — сказав, цілуючи її в щоку. — Відпочинь сьогодні».
«Бувай, — відповіла вона. — Будь обережним».
Він ішов повз газон, скрегочучи зубами через пилюку, що досі витала в повітрі. Ідучи, він відчував її нюхом — сухе, лоскотливе відчуття в ніздрях.
«Доброго ранку», — сказав він, залазячи до авто й зачиняючи за собою двері.
«Доброго ранку», — привітався Бен Кортман.
Розділ 7
«Дистилюється з Allium sativum[24], з роду Лілейних[25], до якого належать часник, порей, цибуля, кущівка[26] та цибуля-сіянка[27]. Має блідий колір та різкий запах, містить ряд алілсульфідів. Хімічний склад: вода 64,6 %; білки 6,8 %; жири 0,1 %; вуглеводи 26,3 %; волокно 0,8 %; решта 1,4 %».
Ось де ти. Він струсив у правій руці одну з рожевих жорстких головок. Уже сім місяців, як він виготовляв із них пахуче намисто, розвішуючи його надворі, не маючи ані найменшої гадки, чому воно відлякує вампірів. Настав час це виправити.
Він поклав головку на виступ раковини. Порей, цибуля, кущівка та цибуля-сіянка. Чи матимуть вони той же ефект, що й часник? Якщо так, то він почуватиметься справжнім телепнем, милями нишпорячи в пошуках часнику, коли цибуля є ледь не всюди.
Великим різницьким ножем він потовк головку на кашку, вдихнувши носом їдкий запах часнику.
Гаразд,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я — легенда», після закриття браузера.
