Читати книгу - "Щиголь"

стільники кімнат у мить вибуху застигли в такому ж моторошному світлі.

Тоді я згадав про воду. Я відступив назад, роззираючись навколо, аж поки серце не підстрибнуло, коли побачив запорошений синій спалах.

— Послухайте, — сказав я, не відриваючи погляду від пляшки. — Я зараз.

Старий дивився на мене поглядом, сповненим надії й безнадії, мов той голодний пес, що вже заслабкий, аби зіп’ястися на ноги.

— Заждіть. Я повернуся.

Наче п’яний, я став продиратися крізь мотлох — спотикаючись, переступаючи через різні речі, цеглу й уламки бетону, черевики й сумочки, якісь обвуглені предмети, які я не хотів роздивлятися надто пильно.

Пляшка була на три чверті повна й гаряча на дотик. Але з першим ковтком моє горло миттю зреагувало, і я проковтнув ледь не половину води, пластикової на смак, теплої, як помиї, — перш ніж усвідомив, що роблю, і примусив себе закрити пляшку й покласти її в пакет, щоб віднести старому.

Я став біля нього навколішки, каміння вп’ялося мені в коліна. Він тремтів, дихання було хрипким і нерівним; його погляд не зустрівся з моїм, старий дивився кудись поверх мене, бачив щось таке, чого я не бачив.

Я намагався відкрити пляшку, коли він простяг руку до мого обличчя. Своїми старими кістлявими, з пласкими подушечками пальцями він відгорнув волосся з моїх очей і обережно витяг скляну скалку з брови, а тоді поплескав мене по голові.

— Так, так.

Голос у нього був дуже слабкий, дуже скрипучий, дуже привітний, із жахливим присвистом у легенях. Ми дивились одне на одного тривалу й дивну мить, якої я ніколи не забуду, наче двоє звірів, що зустрілися в сутінках, і саме тоді в його очах, схоже, зблиснула якась іскра, і я побачив його таким, яким він був, — а він, сподіваюся, побачив мене. У ту мить ми поєдналися, ніби два двигуни в одній електросхемі.

Потім він знову похилився назад, так різко, що я подумав — помер.

— Тримайтесь, — сказав я, незграбно підсовуючи руку йому під плече. — Отак добре.

Підтримуючи його голову, я допоміг йому напитися з пляшки. Він випив зовсім трохи, більше стекло по підборіддю.

Він знову завалився назад. Надто знесилений.

— Піппа, — хрипко вимовив старий.

Я глянув на його обпалене, червоне обличчя й помітив щось знайоме в його вицвілих і прозорих очах. Я десь бачив його раніше. І я бачив також дівчину, такий собі миттєвий знімок, позначений прозорістю осіннього листя: руді брови, медово-коричневі очі. Її обличчя було віддзеркалене на його обличчі. Де вона тепер?

Він намагався щось сказати. Потріскані губи заворушилися. Старий хотів знати, де Піппа.

Він хрипів, дихаючи з великим зусиллям.

— Спробуйте лежати тихо, — схвильовано сказав я.

— Хай їде на метро, так набагато швидше. Якщо тільки вони не довезуть її в машині.

— Не турбуйтесь, — заспокійливо мовив я, прихилившись до нього ближче. Я не був стурбований. Хтось незабаром прийде по нас, я в цьому не сумнівався. — Я зачекаю, поки вони прийдуть.

— Ти такий добрий. — Його рука (холодна й суха) стиснула мою руку. — Я не бачив тебе відтоді, як ти був зовсім малим хлопчиком. Ти дуже виріс після того, як ми розмовляли з тобою востаннє.

— Але я Тео, — сказав я після короткої збентеженої мовчанки.

— Звісно, ти Тео. — Його погляд, як і потиск руки, був міцним і добрим. — І ти зробив найкращий вибір, я в цьому переконаний. Моцарт набагато кращий, ніж Ґлюк, ти так не думаєш?

Я не знав, що йому сказати.

— Для вас буде легше виступати вдвох. Вони так прискіпуються на прослуховуваннях. — Він закашлявся. На губах у нього виступила кров, густа й червона. — Не дають другого шансу.

— Послухайте-но… — Не годилося допускати, аби він уважав мене за когось іншого.

— Але ви заграли це так чудово, мій любий, ви обоє. Соль мажор. Так і крутиться в голові. Легенько, легенько, делікатно…

Він промугикав кілька безформних нот. Пісня. Це була пісня.

— І я, либонь, тобі розповідав, як ходив брати уроки гри на фортепіано до старої вірменки. Там була зелена ящірка, вона жила у пальмовому листі, зелена, як льодяник, я любив спостерігати за нею… як вона бігала по підвіконню… чарівне світло ліхтариків у саду… du pays saint[10]… двадцять хвилин пішки, але мені здавалося, що пройти треба багато миль…

Він замовк на хвилину; я відчував, як старий непритомніє, зникає з поля мого зору, мов листок на поверхні струмка, а потім повернувся, знову був тут.

— А ти? Скільки років тобі?

— Тринадцять.

— Ти навчаєшся у французькому ліцеї?

— Ні, моя школа на Вест-Сайді.

— Це не гірше, я думаю. Тільки клопоту з цими французькими уроками! Занадто багато незнайомих слів для дитини. Nom et pronom[11], види і групи. Це лише форми колекціонування комах.

— Що ви сказали?

— Вони завжди розмовляють французькою мовою в Ґроппі. Ти пам’ятаєш Ґроппі? Там, де смугаста парасолька й фісташкове морозиво?

Смугаста парасолька. Головний біль заважав мені думати. Мій погляд упав на видовжену рану в його черепі, темну, зі згустками крові, наче від удару сокирою. Усе більше й більше я звертав уваги на жахливі форми, схожі на понівечені людські тіла, розкидані між уламками, шматки чорноти обступали нас, погано видимі, й усе ж таки це була чорнота, крізь яку міг проникнути погляд і яка навіювала сон, неначе та піниста хвиля, що зникає за кормою корабля в холодному чорному океані.

Зненацька сталося щось дуже погане. Він пробудився й трусив мене. Плескав руками. Старий щось хотів. Намагався щось витиснути з присвисту свого дихання.

— У чому річ? — стріпонувся я, раптово скинувши з себе сон.

Він важко відсапувався й смикав мене за руку. Сповнений страху, я сів і озирнувся, сподіваючись побачити якусь нову небезпеку, що загрожувала нам. Обірвані дроти, вогонь, готову обвалитися на нас стелю.

Він схопив мене за руку. Міцно стиснув її.

— Не тут, — зумів вичавити він із себе.

— Ви про що?

— Не залишай її тут. — Старий дивився повз мене, намагаючись на щось указати. — Забери її звідси.

— Будь ласка, ляжте.

— Ні, вони не повинні бачити це. — Він шалено вхопився за мою руку, намагаючись підвестися. — Вони вкрали килими, вони віднесуть їх на митницю…

Він показував тепер на запилюжений дерев’яний прямокутник, майже невидимий посеред зламаних балок і всіляких уламків, менший, аніж мій ноутбук удома.

— Ви про цю річ? — запитав я, придивляючись пильніше. Вона була обляпана краплями воску й покрита неправильним візерунком потрісканої етикетки. — Ви хочете, щоб я її взяв?

— Я благаю, щоб ти її взяв.

Старий міцно заплющив