Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"

На сцену полохливо вибрався спітнілий мер, він потарабанив пальцем у мікрофон, однак той не працював. Було видно, як мер спересердя гаркнув до механіка, який одразу кинувся до звукового пульта. Потужні динаміки обабіч сцени затріщали так, що люди поблизу аж сахнулися, зашипіли, і звідти почувся голос мера. Він сказав, що радий вітати мешканців і гостей містечка, додав ще трохи дурниць про «давні славні традиції краю» і оголосив ярмарок та фестиваль вареників відкритими. Військовий оркестр моментально ожив, зашурхотів і почав дути в труби, саксофони, тромбони і товкти у барабани. В цей момент ожили потужні динаміки над площею і з них полилася народна пісня з сороміцьким підтекстом.

Площа все наповнювалася людьми, які вже не могли вільно пересуватися, а лише текли в потоках інших людей. У суцільній штовханині одні приміряли штани й куртки, чоботи й шапки, а інші тримали пластикові тарілки і жували вареники зі сметаною.

Один високий дядько із заляпаними сметаною вусами ненароком перевернув тарілку з варениками на жінку в темно-сірому пальті. Та відразу підняла страшний вереск і почала гамселити його кулаками по обличчі, підводячись навшпиньки. Інші реготали, дивлячись на цю сцену, розливали наливку, виголошували тости, пили й закусували варениками. Діти, яких дорослі взяли з собою, нудилися й капризували, їм хотілося чимшвидше додому — дивитися мультики або гратися. Кілька побілілих людей обходило гамірливу, набиту веселими людьми площу, по периметру оточену міліцією, не дивлячись на дійство. Дехто з натовпу щось збуджено вигукував у їхній бік, але розібрати слова було неможливо.

Коли оркестр відіграв і музиканти розбрелися між людьми, склавши музичні інструменти на купу, на сцену вискочили моторні молодиці в національних костюмах і почали витанцьовувати, б’ючи каблуками червоних чобіт по підлозі. Одна з жіночок так активно витанцьовувала, кружляючи сценою, що, заходячи в чергове коло, не втрималась і звалилася на глядачів, які, не витримавши її ваги, також попадали.

Натовп заревів, зашумів, зареготав, пляшки з наливкою пішли по руках, люди лише встигали підставляти чарки, тримаючи ще й тарілки з варениками. Під їхніми ногами лежав потоптаний, понівечений пластиковий посуд, розчавлені вареники, порожні пляшки з-під пива, горілки, води.

Невдовзі зірвався пронизливий вітер, але на нього ніхто не зважав, натовп продовжував святкувати й веселитися. Вітер задирав поли пальт і плащів, але люди пиячили та наминали вареники. Коли пориви посилилися, натовп поволі посунув до критих павільйонів, де, щоправда, всі столики були зайняті — там пиячили, курили й плювали на підлогу. Натовп набився у павільйони, а вітер тим часом зірвав кілька торгових наметів, підхопивши виставлені на продаж сукні, сорочки й хустини. Люди здивовано дивилися, як над їхніми головами кружляв одяг, дехто намагався це фотографувати. Та враз вітер почав неприємно сікти в обличчя, повітря стало жовто-сірим. Жінка, яка жувала вареники, почала їх випльовувати й кричати:

— Пісок! Це пісок!

Вітер перетворився на швидкий, як дзиґа, буревій. Він нісся площею, безжально хльостаючи перехожих по обличчях. Натовп почав розбігатися, і за якихось десять хвилин торгові ряди й сцена спорожніли. Густий піщаний буревій танцював на центральній площі, перевертаючи все на своєму шляху: урни, торгові намети. З одного павільйону, де юрмилися люди, він зірвав покриття, і звідти з вереском побігли жінки й чоловіки. Коли всі порозбігались і центральна площа спорожніла, картина нагадувала пейзаж після погрому: перевернуті намети, стільці, завалений павільйон, бруківка, засипана сміттям, пластиковим посудом, розбитими пляшками, одягом, паперами, газетами.

Вдалині вулиці, що вела до центральної площі, стояла самотня боса біла дівчинка, як на пізню осінь, вона зовсім не відчувала холоду. Здалеку вона мовчки дивилася на безлюдну й занедбану центральну площу, на купу сміття, потім заплющила очі, її губи нечутно щось прошепотіли, і дівчинка пішла в протилежний бік.

Баба Пелагія, яка завжди курила файку у відчиненому вікні, сказала:

— Правильно, дитино, тут тобі нема чого робити. Сама бачиш — вони не готові.

Жовтень 2009, Київ

Сергій Жадан

Вона знає всі шлягери цього року

1

Найгірший готель у місті. Навіть погодинні кімнати тут ніхто не винаймав, мабуть, закохані думали, що краще утримуватись, аніж займатись «цим» тут. Але інші готелі були переповнені, доводилося брати, що залишилось.

29 грудня, три дні до Нового року. Натовпи блукають містом у пошуках свята, вокзали засипані чорним залізничним снігом, золоті вікна помешкань горять у сутінках, небеса роздуваються вгорі, як свіжовипрані простирадла на старих подвір’ях, діти і жебраки нишпорять вулицями, ловлячи тінь довгого безтурботного святкування. Я зійшов на залізничному, дістався центру і зняв-таки в цьому підозрілому готелі одномісний без зручностей. У кімнаті стояло ліжко й побитий життям канцелярський стіл, що пахнув трупами й старими газетами. В одному кутку знаходилась перекошена шафа, в іншому — рукомийник. На рецепції сиділа тьотя Маша, схожа на воротаря хокейної збірної. Вона зовсім не виходила зі скляної будки, дивлячись портативний чорно-білий телевізор і не надто переймаючись кольоровою дійсністю. На першому поверсі працював бар, де продавали алкоголь і готували жахливу пересмажену каву. Готель був тихий і, здавалось, зовсім порожній, коридорами тривожно снували протяги, в кімнатах ховалися тіні померлих від кохання відвідувачів, уночі можна було почути, як вони риплять ліжками в сусідніх кімнатах, як важко пускають воду в рукомийниках і набирають повні жмені холодної хлорованої води, заливаючи пожежі в своїх душах, гуляючи до ранку готельними поверхами й потерпаючи в ці передсвяткові години без любові та зручностей. Виглядало на те, що новорічну ніч ми проведемо разом із тьотею Машею. Новий рік — свято родинне, аякже.

2

Ковбаса з Гасаном приїхали раніше й перші дні намагалися не відходити від вокзалу, аби не загубитись у чужому місті. До того ж незручно було тягати за собою важке гірськолижне спорядження. Ковбаса і Гасан були чайниками сновборду. Як справжні чайники, вони мали при собі купу зайвих речей, гору барвистого польського спорядження, в якому планували стати королями зимових перевалів. Працювали вони в медійній сфері, були директорами невеличкої київської fm-станції. Напередодні свят, справедливо вирішивши,