Читати книгу - "Викрадачі"

відразу згадав «Сніданок на траві» Мане, хоча фігура Леди сповнена сили, в ній піднесеність бореться з ляком — на відміну від спокійної оголеної повії Мане, — шкіра холоднішого тону, а мазки пензля ширші, вільніші.

Друга фігура на полотні належить не людині, проте саме цей персонаж, без сумніву, є тут головним: велетенський лебідь завис над нею, начебто зібрався сісти на воду; він із силою б’є крильми, аби уповільнити швидкість свого падіння з неба. Довге пір’я на крилах лебедя загинається всередину, немов пазури; сірі перетинчасті ноги ледь не торкаються ніжної шкіри її живота, а обведене чорною смугою око горить палко, як у жеребця. Несамовита сила польоту, втілена художником на полотні, приголомшувала, вона наочно й психологічно пояснювала, чому жінка на траві так налякана. Хвіст лебедя рвучким рухом загнувся під тіло, щоб допомогти ще більше загальмувати політ. Не можна було не відчути, що птах тільки мить тому пробився крізь оті ріденькі зарості, раптово з’явився перед жінкою, яка спала, і так само раптово вирішив сісти на неї, охоплений спалахом жадання.

Чи лебідь навмисне її розшукував? Я спробував пригадати подробиці міфу. Струм повітря від крил велетенського птаха міг збити жінку з ніг, а можливо, повалити її на спину, коли вона підводилася після сну на пленері. Не потрібно було бачити геніталій, аби збагнути, що цей лебідь чоловічої статі, досить було й трохи тіней під хвостом, а ще — дзьоба й могутньої голови на довгій шиї, яка вигнулася назустріч жінці.

Мені самому хотілося доторкнутися до неї, пересвідчитися, що вона спить, щосили відштовхнути від неї цю істоту. Коли я відступив на крок назад, аби охопити поглядом усе полотно, я відчув, яка Леда налякана, як вона почала підводитися, а натомість упала знов, побачив жах у самих її руках, які вчепилися в землю — ні в чому тут не було й сліду любострасної жертовності, як на класичних живописних полотнах, розвішаних усюди в інших залах цього музею, нічого від усіх тих еротичних сабінянок та святих Катерин. Я пригадав вірш Єйтса,[22] який за багато років перечитав не один раз, але його Леда теж ставала жертвою охоче — у неї «стегна розсунулися», — та й не дуже тим переймалася. Утім, прийдеться знов розшукати ті вірші, аби згадати напевно. У Жільбера Тома Леда була живою жінкою, насправді наляканою. Якби я жадав її, майнула думка, то саме тому, що вона справжня, а зовсім не тому, що її хтось уже здолав.

Пояснювальна табличка була лаконічною: «Леда (Leda vaincue par le Cygne),[23]1879. Придбана у 1967. Жільбер Тома, 1840–1890». Мсьє Тома, подумав я, напевно, був дуже сприйнятливою людиною, а також надзвичайно талановитим художником — інакше йому не вдалося б відбити з такою силою справжні переживання в єдиній миті на картині. Намальоване стрімкими мазками пір’я й нечіткі обриси покривала Леди свідчили про початок епохи імпресіонізму, хоча картину в цілому не можна було назвати типовою для імпресіоністів. Перш за все, сюжет був із тих, до яких імпресіоністи ставилися з презирством — академічним, з класичного міфу. Що ж примусило Роберта Олівера витягти ніж із наміром устромити його в цю картину? Знов і знов я повертався до цього питання: чи то він страждав на антисексуальний психоз, чи засуджував власну надмірну сексуальність? А може, цей вчинок, який міг спричинити до остаточного знищення обох фігур — так, що їх неможливо було б відновити, якби зловмисника своєчасно не спинили, — був своєрідною спробою захистити дівчину, яка безпорадно лежала горілиць під лебедем? Могло це бути проявом збоченого, хворобливо-уявного благородства? Вірогідно, Роберту не сподобалася відверта еротичність картини. Утім, а чи була ця картина дійсно еротичною?

Що довше я стояв перед нею, то більше мені здавалося: це — твір про силу й насильство. Я пильно вдивлявся в Леду, й мені хотілося не стільки торкнутися її або засудити, скільки відштовхнути подалі того лебедя з вкритими пір’ям могутніми грудьми, перш ніж він знову налетить на жінку. Чи не те саме відчував і Роберт Олівер, витягаючи ножа з кишені? А може, він просто хотів звільнити жінку з ув’язнення в рамі? Деякий час я роздумував над цим, дивлячись, як рука Леди загрузає в траві, а потому обернувся до наступної картини, також пензля Жільбера Тома. Не виключено, що саме тут містилася відповідь на запитання, яке цікавило мене все більше, відсуваючи всі думки про Роберта Олівера з його ножем: Що за людина був цей Тома? Прочитав назву: «Автопортрет з монетами, 1884». Я тільки встиг побачити ретельно відпрасований чорний сюртук, чорну бороду, просту білу сорочку — і тут відчув, як хтось бере мене за лікоть.

Я обернувся, не те щоб дуже здивований: у Вашингтоні я живу вже понад двадцять років, а це місто справедливо називають маленьким, — але побачив, що сталася помилка. Жодного знайомого я не помітив. Напевно, хтось проходив поряд і випадково торкнувся мене. Дійсно, в залі тепер було вже чимало відвідувачів: літнє подружжя (вони тихесенько розмовляли поміж собою про кожну картину), одягнений у темне чоловік з блискучим лобом та довгим волоссям, декілька туристів, що розмовляли іноземною мовою — здається, італійською.

Найближче до мене стояла молода жінка, принаймні, моложава — це вона, як мені здалося, й зачепила мій лікоть. Вона роздивлялася «Леду» і влаштувалася прямо перед картиною з таким виглядом, наче збиралася стояти там не одну хвилину. Вона була висока, трохи нижча за мене, худорлява; руки схрещені на грудях. Одягнена в білу бавовняну блузку, сині джинси й коричневі чоботи. Волосся, доволі довге, пофарбоване в темно-рудий колір, вільно розсипалося по спині. Профіль (у три чверті) чистий, шкіра гладенька, бровенята русяві, вії довгі. Косметики на обличчі не було. Коли вона нахилила голову, я побачив, що корені волосся біляві — ця жінка йшла проти традиції.

За хвилину вона засунула руки в задні кишені джинсів, мов хлопець, і нахилилася ближче до картини, пильно щось розглядаючи. З того, як вона витягувала шию, вдивляючись у живопис, я здогадався (а може, це мені тепер так здається, коли я описую минуле?), що вона й сама художник. Я знав, що тільки художник вдивлятиметься в поверхню полотна під таким кутом, і спостерігав, як вона вигинається й нахиляється, аби побачити текстуру фарби навскіс — там, де освітлення найкраще. Мене вразила її зосередженість, і я не відходив звідти, спостерігаючи дівчину крадькома. Вона відступила трошки, знов оглядаючи картину в цілому.

Я відчув, що вона затрималася перед «Ледою» на