Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

нами. Волосся в неї стало чорне, як ніч. Вона сумує. Щоки в неї білі, як молоко. Вона плаче. Танцюй, Геркулес! Скоро ти будеш танцювати перед графами і панськими синками.

— Досить, старий! — грубо обірвав його Паоло. — Не зводь з розуму дівчину. Вона повернеться з нами. — Він став навколішки перед Джіаніною і притягнув її до себе. — Поглянь на мене, Джіаніна. Помацай мої руки. Ці руки зуміють захистити тебе. Ніхто не скривдить тебе.

Бубон раптово замовк. Геркулес знову став на всі чотири лапи. Піпіно розлючено стрибав у клітці.

Якийсь пан і пані проїхали через підйомний міст і наблизились до гурту.

— Геть з дороги, цигане! — вигукнув пан Ферко, який стояв посеред шляху, квапливо вклонився і відступив назад.

— В клітку, Геркулес! Чуєш? Підемо в замок!

— Месер Кельзі бив мене кулаком в обличчя, топтав ногами, — сказала Джіаніна. — А що ж я такого накоїла?

Її очі потемніли від болю й ненависті.

— Ти більше ніколи не підеш до нього. — На обличчі Марко з'явилась раптом радісна посмішка. — Я поговорю з мамою. Вона нездужає, і їй потрібна покоївка. Ти перейдеш до нас, Джіаніна. І все буде гаразд.

— Ти ніколи більше не підеш до месера Кельзі, — І казав і собі Джованні. — В мене тепер є кинджал, таким гострий, що може і пташине перо розрубати на льоту. Ось глянь, Джіаніна. Тобі тепер справді нічого боятися… Твій тато аж зблід, коли дізнався, що тебе побито, — вів далі хлопець після короткої мовчанки.

— Йому розповіла про це одна служниця, котра бачила, як ти бігла з кухні. Він жбурнув на підлогу дзеркало, яке саме тримав у руці, і розтоптав його ногами. Коли б мати не стримала його, він одразу ж побіг би до месера Кельзі… Ти знаєш, що якісь люди хотіли вбити Марко?

Джіаніна злякано глянула на Марко. На неї звалилося зразу стільки вражень, що вона збагнула лише останнє речення.

— Тебе хотіли вбити, Марко? Це правда?

— Мене врятували Джованні й Паоло, — відповів Марко.

— Ось цим кинджалом його хотіли вбити. — Джованні простягнув дівчині зброю. Вона взяла її і поклала собі на долоню.

— Тато розтоптав дзеркало? — без будь-якого зв'язку з попереднім спитала дівчинка.

До неї востаннє підійшов Геркулес і потерся об її плече головою. Потім слухняно дозволив заперти себе в клітку.

— Будьте щасливі, дідусю! Будьте щасливі, Геркулес і Піпіно! Я не можу йти далі з вами.

— Будь здорова, квітко моя! — відповів старий циган. — Нехай бог дарує тобі здоров'я і багатство. А я піду далі шукати свою Зусінку.

Він підняв з землі дишло і впрігся у візок. Колеса з скрипом покотилися по дорозі.

Сонце палало уже над самим лісом.

— Думав, що знайшов нарешті свою Зусінку, — бурмотів про себе старий, — але не щастить більше старому Феркові…

Клітка незграбно погойдувалась на візку. Колеса котились по вибитих коліях. Вдалині гавкали собаки.

СМЕРТЬ МАТЕРІ

Ніч заглянула в вікна.

Сеньйора Поло неспокійно лежала в ліжку і не зводила погляду з свічки. З самого ранку йшов дощ. Наближалася осінь. О цій порі Венеція нагадувала великий покинутий корабель, на якому то в одному, то в іншому місці погойдуються тьмяні ліхтарі.

Повітря було вологе і нездорове, але хвора наказала, щоб вікна й віконниці ввесь час були відчинені. Біля її постелі звисав шовковий шнурок дзвінка. Однак вона рідко користувалася ним. Сеньйора Поло любила самотність і водночас боялася її. В самотні нічні години в ній з особливою силою прокидалася надія, що чоловік і його брат повернуться. Але з такою ж силою пробуджувався й сумнів. Тисячі разів гнала вона від себе думку, яка настирливо лізла їй у голову: що її чоловіка вже немає в живих.

Ці диявольські думки міцніли під впливом тверезих міркувань: справді, де вже йому бути живим! Як поїхав чотирнадцять років тому, то відтоді жодної звістки від нього немає. Він був сміливою людиною і не боявся небезпек. А хіба ж мало кораблів спочивають на морському дні?..

Щоки сеньйори Поло стали блідими, аж прозорими. Не один уже рік минув, відколи вона позбавилась здорового рум'янцю. Її лице оживало тільки в ті хвилини, коли з нею був Марко. Він сідав біля ліжка, і вона розповідала йому про дідуся Андреа Поло да-Сан-Феліце та про батька, Ніколо Поло, і, ще раз переживаючи минуле, уявляла на якусь хвильку, що все це — радісна сучасність. «Ваше тіло здорове, — казав їй лікар. — Але нездужає ваша душа, сеньйора. Вона й позбавляє вас волі до життя».

Миготливі відблиски свічок падали на червоні килими. І раптом її пройняв страх; вона сіпнулась, немов її пронизав біль, і схопилася за шнурок. Серед тиші гучно закалатав дзвоник. Почулися квапливі кроки, і зайшла Джіаніна.

— Що трапилось, сеньйоро? — спитала вона. — Чому у вас так блищать очі? У вас жар? Я покличу лікаря.

— Ні, ні, не треба лікаря! — вигукнула хвора. — Де Марко? Скажи мені, де Марко? — Вона схопила Джіаніну за руку. — Скажи мені швидко, Марко дома?

Сумним серпанком стояла за вікнами непрониклива, сповнена мжичкою темрява.

Раптове напруження так ослабило сеньйору, що вона ледь спромоглася ворухнути поверх ковдри рукою. Схилившись над нею, засмагла, здорова Джіаніна, лагідно, наче маленька мати, заспокоювала її:

— Так, Марко вдома, сеньйоро. Він міцно спить і не почув вашого дзвінка.

— Паоло з ним?

— Так, сеньйоро, Паоло спить у його кімнаті, як ви наказали.

— Слідкуй за ним, Джіаніна, — прошепотіла хвора, — Марко не повинен нікуди виходити. Чуєш? Він батькової вдачі, і я боюся, що колись він вирушить у море. Я ненавиджу море.

І в думках вела далі: «Якщо повернеться Ніколо, я попрошу його виїхати з Венеції далі від моря. Я не можу дивитися на воду. Вона приваблює до себе людей, але ніколи не віддає їх назад. Скрізь по берегах моря, причаровані його таємничою силою, виникли селища й міста. Венеція ж виросла просто серед підступної води. Сім'ї більше не належать самим собі: море розділило їх. По один бік стоять жінки й діти, по другий — їхні чоловіки, які торгують золотом, діамантами, пушниною, козячими шкурами, хлібом і килимами. Кожного року дож віддає в жертву морю золоту обручку, вінчає Венецію з морем. Поганський, диявольський звичай!»

— Мені страшно, Джіаніна! — сказала сеньйора Поло. — Зніми кіптяву з свічок, щоб вони не погасли!.. Що це? — Вона підвелася на постелі. — Джіаніна, дивись, ручка в дверях поворухнулась.

До кімнати тихо зайшов Марко.

— Мамо, це я. Вам погано?

Джіаніна залишила спальню.

— Сядь-но, сину мій! Добре, що ти прийшов.