Читати книгу - "Таємниця козацького скарбу"

Футбола приховати. Він же хвостом за тобою тягається. Птах дуже прикметний, і ми лишатися непоміченими не зможемо. Годиться?

— Він образиться, — зітхнула Галка.

— Отже, — підсумував Богдан, — тобі доведеться чекати звісток від нас.

Перед тим, як рушити в бік міста, дівчинка трохи затрималась. Вона позбирала розкидані ромашки. Вийшов досить великий оберемок. Хлопців це потішило, хоча вони й не стрималися-^кинули один на одного ворожі бісики.

Розділ 12

У якому всі за всіма стежать

Вирішили друзі найперше з наокуляреного дядька Сашка очей не спускати — і не прогадали.

Жив Немировський у приватному будинку, до якого саме робітники другий поверх прибудовували. Тож хазяїн був там, віддавав якісь команди, про щось говорив з бригадиром. Знову друзям пощастило: напроти будинку хтось висадив бузкові кущі, вони встигли розростися і стали для них чудовим сховком. Ба навіть більше: поряд якась добра душа лавку вкопала, тому ховатися і стежити за будинком з цього місця виявилося досить зручно.

А коли дядько Сашко нарешті з двору вийшов, хлопці остаточно зрозуміли: сьогодні їхній день. Бо йшов він пішки. Аби на машині їхав, довелося б за ним бігти і точно викрити себе, ще нічого й не почавши. Чому дядько Немировський вирішив нині пішки прогулятися, хлопці не мали зеленого поняття.

Ходили за ним друзі назирці до обіду. І нічого цікавого не виходили. Спочатку дядько Сашко на базар зайшов, з кількома людьми привітався, з кимось довше поговорив, а з одним чоловіком зайшов навіть у невеличке прибазарне кафе — «Завітай» називається. Взяли чоловіки по кухлю пива, сидять собі, пиво поцмулюють, про щось неквапом теревенять.

Так вони смачно це робили — аж хлопцям самим пити захотілося. Пошукали очима по базару — ніде квасу не наливають. Зате стовбичить холодильник, кока-колою напханий. Трошки кишенькових грошей в обох було. Залишивши чоловіків пити пиво без нагляду, бо нікуди не дінуться вони від свого пива, побігли друзі до холодильника. А коли купили кока-коли, зробили по добрячому ковтку і обернулися, аби назад іти, враз зупинилися і позадкували за червоний холодильник.

Там, де вони щойно стояли, вже примостився знайомий довговолосий чоловік у чорному — Туман. Ще й окуляри темні нап’ялив. Думає — замаскувався.

— Казав же ж я тобі, — прошепотів Данько, але Бодя шикнув на нього і Данько замовк.

Тим часом чоловіки допили пиво. Дядько Сашко підвівся, попрощався з товаришем і неквапом рушив з базару. Дочекавшись, поки він відійде далі, посунув за ним і Туман. А Данило з Богданом, дружно кинувши в смітник недопиту кока-колу, пішли за ним, тримаючись так, аби Туман їх не помітив.

Але той зовсім не хвилювався. Мабуть, припустити не міг, що хтось тут може за ним стежити, тим більше — двоє хлопчаків. Тільки нічого це стеження не дало. Дядько Сашко прогулявся містом, зайшов по дорозі у кілька магазинів, але довго там не затримувався. Туман у цей час ховався кудись у тінь і закурював цигарку, а хлопці — шукали дерев, кущів чи просто вклякали за рогом якогось будинку.

Ось так за кілька годин усі четверо дали таке собі почесне коло містечком, повернувшись урешті-решт до хати дядька Сашка. Правда, біля хвіртки хазяїн усе ж роззирнувся довкола, але Туман вчасно ступив за стовбур великого дерева, а хлопці присіли в куцих кущиках біля чийогось паркана.

І тут сталося несподіване. За спинами хлопців почувся якийсь загрозливий рух, вони дружно обернулися і побачили за метр від себе знайому довгу шию та лису голову з міцним дзьобом. Ще мить — і знову, як тоді, це страусяче страховисько лупне по голові того, хто ближче сидить. Цього разу — Богдана.

Вихід — бігти тільки вперед. Це означало виказати себе, але була надія, що ніхто нічого не запідозрить. Ну, злякалися хлопці лютого страуса, якого майже все місто знає. Нічого дивного. Це все стрельнуло в голови одночасно обом, і мовби дало сигнал із стартового пістолета: зірвавшись просто з низького старту, хлопці вихором помчали вперед. Данило навіть узяв трошки праворуч, ледь не збивши з ніг Тумана. Цікаво було б глянути в його лице, тільки нема коли — прудкий птах наздоганяв.

Вулиця, на якій жив дядько Сашко, вела до річки. Туди й погнав своїх недругів Футбол. Тільки все одно бігав він хоч і швидко, але хлопців підганяв страх. Проте попереду була річка, тож далі не було куди жертвам тікати. Тому хитрий страус збавив темп — куди ж вони дінуться?

Розуміли це й Данило з Богданом. Через те, не змовляючись, хлопці на повному ходу влетіли в воду й одразу запрацювали руками, відгрібаючи від берега. Розчарований страус, від якого жертви уже вдруге за два дні ховалися у воді, почав виконувати на березі якийсь свій особистий ритуальний танок. Уся його поведінка красномовно промовляла: нікуди ви не дінетесь, хлоп’ята. Ми, мовляв, ще зустрінемось.

Аж тут і Галка наспіла. Захекалася, кіски мотиляються. Футбол побачив хазяйку і, як здалося хлопцям, це не додало йому гумору. Знову вона тут, і знову доведеться її слухатись. Та нічого не поробиш: повернувшись до друзів хвостом, страус гордо підійшов до Галки.

— Чого ви там сидите? Виходьте, не зачепить! — махнуло дівчисько рукою, а другою гладила Футбола по спині.

— А чого це він раптом біля нас опинився? — підозріло крикнув Богдан, не поспішаючи виходити з води. — Він же сам без тебе майже не ходить. Куди ти — туди й він, правильно?

— То й що?

— А те! — встряв Данило. — Ми ж домовлялися: ти з нами не ходиш! А ти не послухалась, і теж вирішила в сищиків-розбійників погратися. Страусисько за тобою поперся, от і маєш: мало не провалила всю операцію.

— То ви граєтеся? — знущально перепитала Галка. — Для вас усе це — гра, як футбол?

Почувши своє ім’я, страус стрепенувся і кумедно закрутив головою.

— Ні, це ти граєшся! — заперечив Богдан. — Для дівчат такі речі, як забава. А ми взялися до справи серйозно. Тепер ти нам тільки заважаєш!

— Он воно як! Ти бач! Галка за звичкою вперла руки в боки, навіть ногою тупнула: — То я вам про все розказала, на таємницю вивела, а тепер уже й зайвою стала? Нічого не вийде! Або разом будемо, або… — вона запнулася.

— Або що? — перепитав Данько.

— Не знаю, — чесно зізналася Галка. — Може, вам теє… Ну, якось подружитися з Футбиком? Тоді він вас не чіпатиме, га? У мене ж вийшло.

Друзі перезирнулися.

— Знаєш, а це ідея, — погодився Богдан. — Тільки