Читати книгу - "Король Буків, або таємниця смарагдової книги"

нашого табору. За ними вирушили наземні Наритові війська.

Перша атака відьмаків була приголомшливою: одразу десять драконів, що за тривогою піднялися в повітря, й упали додолу, обплутані тросами.

Драконам ніяк не вдавалося вразити відьмаків вогнем, бо ворожі мітли виявилися надто швидкими. Навіть для драконів.

Хтозна, чим би скінчилася для нас ця битва, якби Спарт не наказав усім драконам утворити в повітрі велике коло. Розташувавшись таким чином і дихаючи навсібіч вогнем, вони змогли тримати ворога на відстані й не давати обплутувати себе смертоносними тросами. Ми назвали цю тактику «Протуберанці сонця». На щастя, вона спрацювала. Наритові посіпаки відступили до замку. Однак устигли захопити в полон Геліуса. Його дракона Трума песиголовці збили отруйною стрілою, а непритомного люда тролі затягли до замку, перш ніж ми зі Спартом змогли щось удіяти.

Увечері, коли дракони з почестями спалювали тіла загиблих товаришів, Геліус несподівано з’явився в таборі. Він був увесь у синцях, волосся на голові скуйовдилося й злиплося від запеченої крові, до того ж люд накульгував на одну ногу. Він підійшов до тіла свого дракона Трума й попрощався.

Одразу ж після обряду спалювання, коли душі загиблих драконів-воїнів приєдналися до небесного війська Вігора, я кинувся розпитувати Геліуса, що ж з ним трапилося в замку. Люд був виснаженим, але розповів про свої поневіряння.

Нарит вчинив Геліусу допит. Песиголовці прив’язали полоненого до колони в одній із замкових зал і час від часу лупцювали, коли той відмовлявся говорити. Чаклун хотів знати, де я зберігаю Смарагдову Книгу.

На щастя, ніхто, крім мене й Спарта, нічого не знав про справжній Оберіг буків. Я й тепер не сказав Геліусові нічого зайвого. Хоча не думаю, що Геліус що-небудь розповів би ворогу. Проте… Чи витримав би люд тортури?

Нічого не витягши з полоненого, Нарит пообіцяв йому вишукане катування після вечері.

Катування не відбулося. Геліус якось піддурив вартового троля й утік із замку.

Перед сном ми лікували легкопоранених драконів: перебинтовували їхні рани, напували виготовленим мною протиотрутним зіллям та силовідновлювальними краплями. Геліус допоміг Спиртові перев’язати подряпину на хвості.

Це був виснажливий і важкий день.

30042 рік після замулення Джерел. Вогнень. День 2-й.

Це якесь божевілля! Ще зоря не зійшла, як на табір було вчинено раптовий напад.

Я зіскочив з ліжка з першими ударами сполохобитного дзвона. Спросоння довго не міг знайти свій одяг. Він чомусь виявився не там, де я його залишив звечора. Я вискочив надвір.

Над табором роїлася хмара відьмаків. Дракони не встигали набирати висоту — й тут-таки ставали легкою здобиччю мітлетунів. Але чому вони підпускають ворога так близько до себе? Чому ще й досі не підсмажили й не перетворили на вугілля жодного відьмака?

— Ми зневогнені! — яструбом упав з неба Спарт, мало не збивши мене з ніг, хоча міг і зовсім розчавити. — Гайда на спину! Треба забиратися звідси, доки нас усіх не знищили! Жоден дракон не може дихати вогнем! Це кінець!..

Я прожогом кинувся в шатро й дістав з-під подушки Смарагдову Книгу. «Драконів зневогнено… — гарячково думав я. — Але ж як? Щоб здійснити потрібне заклинання, слід мати частину тіла Хранителя драконів, відтяту від нього живого. Спарт не потрапляв у полон, він тут. І, здається, у нього все на місці…

Так і не знайшовши відповіді на купу запитань, я стрибнув на спину Спартові.

— Потрібно знайти Геліуса! — крикнув я.

— Його немає в таборі! — відповів дракон, оглянувши з висоти все навколо. — Немає ні серед живих, ані серед мертвих.

— Але ж… — Я зрозумів, що Геліус сам пішов із табору. Пішов під покровом ночі. Як це роблять злодії або зрадники.

Одразу стало зрозумілим, чому мої речі в шатрі були не на місці. Хтось щось шукав. І цей хтось, мабуть, — Геліус, а це щось, — вочевидь, Смарагдова Книга.

Жалюгідна дещиця драконів, які врятувалися, разом зі Спартом втекла далеко за Місто. Можливо, це кінець війни драконів…

«Ущипніть мене…»

Гаврик спав неспокійно. Цілу ніч йому снилося, нібито він — мисливська ковбаска і його смажать на рожні над кратером вулкана велетенські голодні вогнедишні кури. Йому страшенно пекло все тіло. Над ранок біль став нестерпним, і бука прокинувся.

Тіло й справді несамовито пекло. Вчора його гаки добряче підсмажили, і на шкірі буки поздималося чимало опікових пухирів.

— Кляті квочки, — бурчав Гаврик, дістаючи з наплічника настояну на травах спеціальну мазь.

Він сів понад самою водою й заходився мастити найболючіші місця.

— Доброго ранку, — підійшла до Гаврика Джульєтта, яка вже теж прокинулась.

— Спасибі, — кинув Гаврик, скрегочучи зубами від болю.

— Подмухати? — співчутливо запитала дракониця.

— Дмухни, дмухни — гірше не буде, — зітхнув бука.

Джульєтта дмухнула…

— Ой-ой-ой!!! — заволав Гаврик, обійнятий полум’ям, і стрибнув у річку. — Ти!.. Ти це зумисне зробила?! — накинувся бука на отетерілу драконицю, вилазячи з води. — Га?

— Це… це… не я, — не знала що й сказати Джульєтта. — Тобто… невже це я?

— Не придурюйся, я сам бачив. Курей тут, слава Книзі, немає, а з-поміж нас тільки ти одна — вогнедишна.

— Але ж я не вогнедишна! — опиралася Джульєтта.

— Не вогнедишна, — погодився Гаврик. — Чекай, то ти ввесь цей час приховувала, що вмієш вергати вогонь?

— Кажу ж тобі, — сердилася дракониця, — я-не-вмію-дихати-вогнем!

— По-твоєму, це не ти зараз хотіла мене підсмажити? Аякже! Вчора не досмажили Гаврика оті квочки, то сьогодні вірна подруга вирішила довести справу до кінця! Правильно, я ж учора не доготувався!..

— Що за гам без бійки? — бадьоро запитав Понтій, який щойно підійшов.

Гаврик з Джульєттою зчинили такий лемент, що спати неподалік було просто неможливо, тому всі почали поволі прокидатися.

— Це все вона, — мокрий як хлющ бука тицьнув пальцем у Джульєтту.

— Що, облила тебе водою, коли ти спав? — засміявся Понтій. — Молодця, Джульєтто, хвацький жарт.

— Нічого шкіритися, вона дихнула на мене вогнем.

— Пу-гу-гу-у-у!!! — аж зайшовся сміхом Понтій. — То у вас сьогодні ранок жартів! Ану, утніть іще щось.

— Я не жартую, — закипав Гаврик, — це правда!

— Шановний, хіба ти гадаєш, що провидець не здатен відрізнити жарт від брехні?

— А ти попроси Джульєтту, нехай дихне на тебе, — запропонував бука, — побачиш.

— І дихну, — рішуче сказала Джульєтта.

— Ну то дихни, — наполягав Гаврик.

— Думаєш, не дихну? Ще й як дихну!

— Тобі це сподобається, — запевнив пугача бука.

Джульєтта набрала повні груди повітря…

— Зажди-зажди, Джульєтточко, — злякано засокотав Понтій, — навіщо на мене дихати? Я щойно уклав пір’ячко, я ж буду геть скуйовдженим.

— Навряд чи, — кинув Гаврик, — швидше навпаки.

— Не треба на мене, дихни ось на цю вільху, — задкуючи, запропонував Джульєтті пугач.

— Ху-у-ух-х-х! — Дракониця випустила потужний струмінь