Читати книгу - "Графиня"

подівся песик, Марія сказала:

— Поки тебе не було, приходила Люба.

— Люба? Яка Люба? — спочатку я не второпав.

— Таж твоя учениця. Микитихи дочка. Художниця.

— Люба приходила сюди?

— А чого тебе так дивує? Казала, що ще прийде, бо ж не застала.

— Чого їй треба було? — мало не зойкнув я.

— Просила на весілля.

— На весілля?

— Авжеж. Хіба ти не знав, що вона з женихом приїхала? Весілля мають тут, у Любиної матері, справити, на цю неділю.

Я стояв схожий на соляний стовп, до якого ведуть чергового мученика, найбільшого грішника, більшого за якого годі й уявити. І раптом відчув, як мені почали сипати сіль на мою сполосовану спину.

XI

Чотири дні, які лишилися до Любиного весілля, були, мабуть, найгіршими і найгіркішими днями мого життя. Я чекав і боявся приходу Люби. Я бажав, аби вона прийшла, хоч і не уявляв, як я спілкуватимуся з нею. Удаватиму, що нічого не трапилося, якщо вона вдасть, що мого походу до її кімнати не було? Вижену її геть з мого порога?

Чи, може, втекти самому кудись із дому, поїхати на ці дні в село, абощо, доки ще навчання в школі не почалося?

І раптом гранично чітко усвідомив — я хочу, щоб вона прийшла. Ця жінка, молоде стерво, жорстока підступниця (можна як завгодно називати) притягувала мене до себе навіть після тієї жорстокої розправи, яку довелося зазнати.

Я виходив з дому, блукав полями і луками довкола міста. Брав із собою мольберта, знаючи, що все одно нічого не напишу. Нехіть до писання картин зробилася такою об’ємною, так облягла мене зі всіх боків, що стала схожою на алергію. Даремно я намагався вдавати, що нічого особливого не трапилося, що ця криза ось-ось мине. Десь на самому денці душі народжувалося відчуття: ця криза назавше, я з неї не вийду, зрештою, це навіть не криза, а мій новий стан, назву якому я поки що не годен добрати.

Коли я вертався додому, Марія тривожно дивилася на мне. Я намагався жартувати, вигадував якісь історії, які нібито трапилися зі мною під час цих мандрівок. Але я знав, що її важко, майже неможливо обдурити.

«Що з тобою, Платоне?» — читав у її очах.

Я відводив очі, йшов у свою половину будинку. Вечорами мені нестерпно хотілося покликати Марію до себе. Але розумів, що в такому разі вона вже залишиться зі мною назавжди, що ми й офіційно станемо чоловіком і жінкою.

У такі хвилини намагався згадувати Інгу, Любу, Миросю, намагався твердити слова отієї пісні «Це все минуло», хоч і не годен був збагнути до пуття, що ж минуло насправді — мої почуття до Інги, до Люби, до Марії?

Кожного разу, повертаючись із тих походів, я чекав зустрічі з Марією, чекав, що вона розповість про черговий прихід Люби, а може, передасть від неї звістку — листа, записку, запрошення. Даремно. Люба не з’являлася, нічого не передавала. Лише одного разу, здається, на другий вечір, Марія сказала:

— А Люба щось так і не приходить.

Увечері третього дня, вернувшись із походу аж на найдальшу від нашого дому окраїну Густого Лугу, я зайшов до будинку, озирнув оселю і зрозумів — щось мені в ній не вистачає. Не вистачає моїх картин, які висіли на стіні. Їх наче корова язиком злизала. Я кинувся до комірчини, де зберігалася частина мого «скарбу». Там теж не було жодної картини.

Я стояв і не знав, що й гадати. Майнула думка — а де ж була Марія? Її не виявилося ні в тій половині хати, що належала їй, ні на дворі, ні на городі.

Я стояв і слухав тишу, що огорнула вечірнє місто. Здавалося, воно передчасно поринуло у важкий, глибокий сон.

Я стояв і слухав цю тишу бозна-скільки часу. Вічність поглинула мене, заморозила й виплюнула. Але й ця невагомість, нечутливість, здавалося, порідшала, я наче розсмоктався на десятки, сотні, тисячі, міріади все дрібніших і дрібніших частинок, які стали розбігатися в різні боки. Моя сутність перетворилася у віддистильовану рідину, яка також ставала дедалі рідшою.

«Ось і все», — встиг подумати хтось за мене, перш, ніж я опустився на колоду, що лежала біля хати.

Зі стану заціпеніння мене вивела Марія. Виявляється, вона ходила допомагати пекти коровай до Любиних родичів. Від Марії пахло домашньою ягідною наливкою і тістом.

— Мене обікрали, — сказав я жалісливо.

— Обікрали? — вжахнулася Марія. — Коли?

— Коли я ходив на етюди.

— Але ж я була вдома. Пішла десь перед твоїм приходом, бо вже й вечір насувався.

— Вкрали геть усі картини.

— Картини? — Марія вдарила руками об поли. — Таж ні. То ж той чоловік приїжджав, що купив у тебе картини.

— Чоловік? Купив картини?

— Авжеж. Хіба ти забув? Казав, із Криму. Я, було, засумнівалася, хотіла, щоб тебе пождав. Так він бумажку показав.

— Яку бумажку?

— Угоду, що ти з ним уклав.

— Угоду?

Я стояв ні в тих, ні в сих. Ні з ким, звісно, я не укладав ніякої угоди на продаж картин.

— Хіба ти забув? — Марія дивилася здивовано і навіть злякано. — Він же й гроші лишив. Цілу пачку.

— Гроші?

— Еге ж. Я в шафу сховала.

За хвилину я побачив цілу паку грошей. І не гривень, а справжнісіньких доларів. Я розірвав тонкий папірець, який обмотував пачку навхрест, і взявся рахувати долари під захоплені зойки Марії. У пачці були лише стодоларові папірці.

Я рахував і рахував. Папірців була ціла сотня. Десять тисяч доларів. Звісно, навіть усі мої картини стільки не вартували. Отже, хтось зробив мені царський подарунок. Якщо тільки долари не фальшиві. Але я чомусь був певен, що вони найсправжнісінькі.

— Як він виглядав, той покупець? — спитав я Марію.

— Молодий. Високий. Дужий. У дорогому костюмі й при краватці.

Опис підходив до Любиного нареченого. Але я спитав Марію, чи знає вона Любиного нареченого. Так, вона його вже бачила.

— Це не він? — спитав я.

— Ні, що ти, — чомусь злякалася Марія. — Але хіба ти не знаєш, хто купив у тебе картини?

— Ні.

Марія дивилася на мене, наче на божевільного.

— Сам нічого не розумію, — зізнався я. — Повір, що не розумію.

— Нарешті тебе хтось оцінив, — сказала Марія.

XII

«Нарешті тебе хтось оцінив», — ця фраза приходила до мене і вночі, коли я прокинувся і зрозумів, що не швидко засну, і вранці, коли я вдруге прокинувся, уже з важкою головою, до якої, здавалося, хтось начепив щонайменше дві-три пудові гирі.

Я добре знав, що мої картини — то така собі мазанина