Читати книгу - "Ранковий прибиральник"

спала менi на думку вчора пiд час прибирання. Але зараз вона здавалася менi не такою вже й нереальною. Можливо, тодi в мене з’явилося бажання розповiсти про акул.

***

…Це сталося пiсля пиятики в Бо Дерiка. Цей хлопець зi «шляхетного сiмейства» втрапив до нашої компанiї зовсiм зненацька. Його, так само, як i мене, пiдчепив невгамовний Джейк Стейнбек. З тiєю лише рiзницею, що знайомство вiдбулося на party в Санта-Барбарi, в домi його батькiв. Джейк бував у них раз на рiк у День подяки, тому що терпiти не мiг офiцiйного одягу. Зi «шмаркачем Бо» Джейк ледь не побився. А може, й дав йому кiлька гарних ляпасiв, бо коли вони завалилися до мене над ранок, у Дерiка був дуже пошарпаний вигляд.

— Знайомся, це Бо Дерiк, — сказав Джейк. — Будемо робити з нього людину. Вiн класно грає на банджо.

До таких вiзитiв я давно звик. Джейк частенько ввалювався до моєї невеликої квартирки, як до себе додому, i вiдразу лiз у холодильник, прекрасно знаючи, що в мене, як у справжнього «гомо совєтiкуса», завжди знайдеться чим закусити.

Бо мав бiлясте, «їжачком», волосся i майже прозорi очi. По носi й руках розповзлося дрiбне руде ластовиння.

— Знаєш, Майкле, цього хлопця я добряче лупцював у дитинствi! — сказав Джейк, наминаючи грiнки (знаючи про можливiсть таких вторгнень, я завжди тримав напоготовi грiнки, густо политi часниковим соусом, — кращого делiкатесу для старого Джейка не iснувало). — Я, щоправда, цього зовсiм не пам’ятаю. Батьки розповiли. До речi, татуньо нашого друга ще крутiший вiд мого!…

Батьки Бо Дерiка мешкали в найпрестижнiшому районi Санта-Барбари, були мiльйонерами й шалено любили свого єдиного спадкоємця. Вiн виявився непоганим хлопцем, незважаючи на те, що був зразковим студентом унiверситету, жив в особняку, подарованому предками, i щодня мiняв сорочку.

Коли Бо Дерiку подарували «Сесну», Джейк байдикував десь на Сицилiї, i подiю довелося вiдзначати в колi малознайомих менi однокашникiв бiдолахи Бо — вiн вважав за потрiбне запросити мене на цю бiсову вечiрку.

Тепер уже неможливо вiдновити в пам’ятi хронологiю того вечора. Пам’ятаю, що я сидiв на низькiй кушетцi в оточеннi батареї пляшок i менi було неймовiрно нудно вiд довгих розмов цiєї платиново-дiамантової молодi. Аж занадто їхня балаканина тхнула серiальним «милом». Я не розумiв змiсту їхнiх жартiв, а вони балдiли вiд власних дотепiв i нагадували менi тетерукiв на сонячнiй галявинi.

Зрештою я вирiшив напоїти «шмаркача Бо», а потiм висловити все, що я думаю про їхнiй сраний капiталiзм. Звичайно, я був не в найкращiй формi, i на цiй вечiрцi вочевидь не вистачало Джейка. Хто-хто, а вiн змiг би поставити усiх на вуха! Бo дивився на мене тихими овечими очима, а я лiпив йому щось незрозумiле про «мамину спiдницю», «тарiлочку з голубою каймою» i «гiвняну масову культуру, вiд якої врятуватися можна тiльки суїцидом». I всiляко вихваляв бродягу-Джейка, що п’є «вогненну воду» на берегах Сицилiї.

Рожеве обличчя Бо Дерiка поступово набувало яскраво-червоного вiдтiнку, вуха побурiли, як перестиглi помiдори. А потiм вiн запропонував парi: «Сесна» без проблем долетить до Сицилiї.

Навiть якби вiн запропонував зробити кiлька обертiв навколо Мiсяця, я був би в захватi й погодився б летiти хоч на вiдьминiй мiтлi. Аби лише не сидiти в задушливiй квартирi-студiї серед прищавих санта-барбарцiв.

— Молодець, старий! — сказав я, поплескуючи Бо по вузькому плечу. — Це класна iдея! Це могло спасти на думку тiльки справжньому бiйцевi.

Цього було достатньо, щоби Бо щез у кiмнатi й вибiг звiдтiля за хвилину в повному екiпiруваннi, протверезiлий i готовий до подвигiв. Ми юрбою вивалилися з будинку й рушили до новенької «Сесни», що стояла посеред стриженої галявини, яка нагадувала льотне поле. Перед самою посадкою тверезiшi громадяни вiльної країни хапали нас за руки, начебто можна було стримати те, що вже почалося в наших головах, як снiгова лавина.

Бо вдягнув шолом, другий простягнув менi. Запрацював двигун, i ми злетiли у свiтанок, що наближався, залишаючи за собою вогнi великого мiста.

Унизу ще висiв сiрий серпанок, але варто було лiтаку прорвати його невидиму мембрану, як на нас насунулися потоки золотого свiтла, такi щiльнi й вiдчутнi, що менi захотiлося висунути з кабiни голову й освiжитися пiд ними, як пiд душем. Лiтак набирав висоту. Це була двомоторна турбогвинтова «Сесна-421», славний «коник» для польотiв середньої дальностi. Бo не сумнiвався, що Атлантику iз дозаправкою в Мемфiстi ми перескочимо без проблем. Я не встиг озирнутись, як лiтак опинився за хмарами — вони вже були внизу, пiд нами. Небесне бойовище постало перед моїми очима: хмари клубочились, набирали найвигадливiших форм, якi здавалися менi войовничими. З густої молочної пiни раз по раз виринали голови коней i вершникiв, слонячi бивнi, шиї верблюдiв i лускатi хвости гiгантських драконiв. Усi вони, як на картинах Босха, зливалися в одну тривожну й водночас величну бiомасу, яка символiзує пожирання одних iстот iншими. Я чiтко бачив римського легiонера, що гине, настромлений на списа; чиїсь руки, що виштовхують останнiм запеклим ривком на поверхню стихiї скорчене тiльце дитини; архiпелаг, оточений триголовими чудовиськами; череду бiзонiв, що здiймають клуби небесної пилюки; крислате дерево, у кронi якого ховався грифон. Картини постiйно змiнювалися.

— Якщо змерз — одягни рятувального жилета! — крикнув менi Бо. Вiн неклiпно дивився в далечiнь i виглядав по-дорослому солiдно.

У жилетi менi стало теплiше. Через годину-пiвтори краї хмар порожевiли, i картина «битви» згладилась, округлилась i втратила агресивнiсть. Тепер пiд нами пiнився полуничний коктейль, i тонкi променi сонця нагадували соломинки, що стирчать у келиху. Рiвномiрний гул заколисував, i я блаженно заплющив очi. Тут, у хмарах, я мiг би жити вiчно.

Я прокинувся вiд того, що Бо когось голосно вилаяв по рацiї.

— Проблеми, Бо?

— Дрiбницi. Незабаром будемо над Середземним! Звiсно, зустрiчi з полiцiєю не уникнути… Зате подивись, яка краса!

Тепер небо було зовсiм рiвне, як чистий аркуш паперу, i тiльки зрiдка на чималiй вiдстанi один вiд одного здiймалися невисокi пагорби.

— Бо! — заволав я. — Це — небесний цвинтар! Ось де ховають праведникiв!

— Хотiв би я лежати тут! — закричав Бо. — Краса!

— Може, вийдемо, поблукаємо?…

Небо пiд нами справдi нагадувало твердiнь. Здавалося, що на цьому майданчику можна грати в гольф.

— Спочатку вип’ємо кави! — запропонував Бо i простягнув менi термоса.

Ото молодець! Збираючись, вiн не забув прихопити iз собою не тiльки термос iз кавою, але й канапки. Снiданок у хмарах — це було чудово!

Через