Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том IV"

То була дуже гарна жінка. Вона померла від тифу за рік до нашого знайомства.

— Ви не можете пов’язати його минуле з якимось окремим місцем в Америці?

— Часом він розповідав мені про Чикаго. Він добре знав це місто й колись працював там. Ще я чув від нього про шахти та рудні. Свого часу він багато подорожував.

— А чи не займався він політикою? Можливо, те таємне товариство було політичним?

— Ні, політика його анітрохи не цікавила.

— Чи не маєте ви підстави думати, що він був злочинцем?

— Навпаки, чеснішої за нього людини я не зустрічав.

— Може, за ним водилися якісь дивацтва, коли ви жили в Каліфорнії?

— Він працював на нашій ділянці в горах. Ніколи не бував у людних місцях. Ось чому я ще тоді подумав, що за ним хтось стежить. Після того, як він раптово виїхав до Європи, я ще більше в цьому переконався. Мабуть, він одержав тоді якесь застереження. Через тиждень по тому, як він поїхав, про нього розпитували якісь шестеро чоловіків.

— Що то були за люди?

— Якісь грубі, неотесані. Прийшли на нашу ділянку й почали питати, де він. Я сказав, що він виїхав до Європи, і не знаю, де його шукати. Вони не хотіли йому добра — це одразу було помітно.

— Це були каліфорнійці?

— Не знаю, чи це були каліфорнійці, але що американці — то правда. На гірників не скидалися. Не знаю, ким вони були, але я дуже зрадів, коли вони подалися геть.

— То було шість років тому?

— Майже сім.

— А до того ви п’ять років прожили разом у Каліфорнії. Отже, все це почалося не менше ніж одинадцять років тому?

— Мабуть, що так.

— Напевно, то була надто вже непримиренна ворожнеча, якщо вона стільки тривала й завершилась таким сумним кінцем.

— Я думаю, що вона затьмарювала все його життя. Думка про небезпеку ніколи не полишала його.

— Але якщо людина знає, що її підстерігає небезпека, то чому б їй не попросити захисту в поліції?

— Мабуть, від цієї небезпеки його ніхто не міг захистити. До вашого відома, він завжди ходив озброєний. Ніколи не виймав револьвер з кишені. Але тієї ночі, на лихо, він був уже в халаті. Міст було піднято, отож він вважав себе в безпеці.

— Я хотів би точніше полічити всі ці роки, — сказав Мак-Дональд. — Шість років тому Дуглас виїхав з Каліфорнії. Наступного року ви поїхали за ним, чи не так?

— Саме так.

— Він був одружений п’ять років. Ви повернулися до Англії якраз перед його весіллям?

— Так, за місяць до весілля. Я був його дружком.

— Чи знали ви місіс Дуглас до весілля?

Ні, не знав. Я не був в Англії десять років.

— Але після того ви часто бачили її?

Баркер неприязно поглянув на детектива.

— Після того я часто відвідував Дугласа, — мовив він. — Якщо й зустрічався з нею, то лише через те, що, гостюючи в друга, не можна не зазнайомитись із його дружиною. Коли ж ви думаєте, що...

— Я нічого не думаю, містере Баркере. Лише питаю вас про те, що потрібно для розсліду справи. Я зовсім не хочу вас ображати.

— Всякий допит образливий, — роздратовано відповів Баркер.

— Ми лише хочемо знати деталі. У ваших інтересах, та й у будь-чиїх, з’ясувати їх. Містер Дуглас схвалював ваші дружні взаємини з його дружиною?

Баркер зблід, і його дужі, великі руки нервово стислися в кулаки.

— Ви не маєте права питати про таке! — скрикнув він. — Що вам до того з вашим розслідом?

— Я мушу повторити своє запитання.

— Тоді я відмовляюсь відповідати.

Воля ваша, але знайте, що ваша відмова — це вже відповідь. Якби вам не було чого приховувати, ви б не відмовлялись.

Баркер якусь хвилину помовчав; його обличчя спохмурніло, широкі чорні брови насупились у важкій задумі. Несподівано він усміхнувся:

— Врешті-решт я розумію, джентльмени, що ви лише виконуєте свої обов’язки, і я не можу чинити вам опір. Я тільки прошу вас не мучити цими запитаннями місіс Дуглас: їй і без того багато довелося пережити. Мушу сказати вам, що бідолаха Дуглас мав лише одну ваду ревнощі. Він любив мене — жодна людина в світі не любила так свого друга. І він обожнював свою дружину. Він хотів, щоб я приходив до нього, і навіть часто посилав по мене. Але коли бачив, що його дружина лагідно розмовляє зі мною чи просто виявляє свою приязнь до мене, то над ним брали гору ревнощі й тоді він міг говорити найобразливіші речі. Кілька разів я зарікався приходити до нього, й тоді він писав мені листи, прохаючи вибачити. Але повірте мені, джентльмени, що ніхто в світі не мав вірнішої дружини й відданішого друга, ніж він.

Він говорив щиро, з запалом; це помітив навіть інспектор Мак-Дональд.

— Ви знаєте, що з пальця небіжчика було знято обручку? — запитав він.

— Нібито так, відповів Баркер.

— Чому ви кажете «нібито»? Адже це факт.

Баркер здавався збентеженим і розгубленим.

— Сказавши «нібито», я хотів підкреслити саме непевність цього факту. Можливо, він сам зняв обручку.

— І все-таки те, що обручка зникла, вказує на якийсь зв’язок між Дугласовим шлюбом і трагедією, чи не так?

Баркер знизав широкими плечима.

— Я не бачу тут жодного зв’язку, — відповів він. — Але якщо ви натякаєте, що це кидає тінь на репутацію леді... — Його очі гнівно спалахнули, але помітним зусиллям волі він стримав себе: — Тоді ви на хибному шляху.

— Я більше не маю до вас запитань, — холодно сказав Мак-Дональд.

— А я маю ще одне, невеличке, — озвався Шерлок Холмс. — Коли ви увійшли до кімнати, там горіла лише свічка на столі, адже так?

— Саме так.

— І в її світлі ви побачили все, що там скоїлось?

— Так.

— І ви одразу подзвонили до слуг?

— Так.

— І Еймс прибіг дуже швидко?

— Десь за хвилину.

— І коли він прибіг, то побачив, що свічка погасла і горить лампа. Цікаво!

Баркер знову трохи збентежився.

— Не бачу тут нічого цікавого, містере Холмсе, — відповів він, помовчавши. — Свічка дає надто мало світла. Я й подумав, що світла треба більше.