Читати книгу - "Без козиря"

неохоче виліз із лямки і, мов ведмідь, хутко порачкував до Гараська.

Гарасько на чім світ лаяв коногона, що той ніби погано подає порожняк, хоч вагончики стояли перед ним порожні.

— От Митько Куций був коногон, ото так коногон. Справжній анархіст.

Ілько запитливо кліпає очима.

— Ну, партія така, — пояснює Гарасько. — Нікого над собою не визнавав.

— А хіба його нема вже?

— Утік до Махна, такий тоже анархіст. Цілу армію свою зібрав.

— А чого ж Митькові треба було тікати?

— Через отого Задою пузатого. Вони раз заклались на пляшку самогону, що Митько Куций пужне інженера Григорія Петровича, щоб не вештався по шахті. От одного разу Митько жене порожняк із сходу. Дивиться, інженер з лампочкою під стіночку став. Він вагончик тільки хить, а інженер під вагони тільки брик. Митько до нього. «Як ви попали під вагон?» А інженер молодий ще, соромно, що таке трапилося, та й каже: «Мабуть, підсковзнувся!» Ну, Митько, раз виграв, вимагає пляшку самогону, а Задоя тоді: «Я в совет заявлю!» А совет би зразу копнув. Ну, Митько за шапку і втік. А тепер переказує, що в Махна можна і поїсти, і попити. Завоюєш, приміром, город, бери що хочеш: хоч грамофон, хоч гітару, взагалі усяке плаття. Захотів, приміром, спати — геть хазяїна скинув, а сам на його пуховики. Підлататися можна по перше число. Ex, я б зараз на всі пальці перснів набрав, на штани леї нашив, дудочкою чоботи, остроги… Ідеш, а воно тільки дзень, дзень. А то хіба це жисть?

Він шморгнув носом.

Ілько ще нічого не чув про анархістів, він навіть не знав, чи є яка-небудь різниця між анархістом і антихристом, й подивився на Гараська вже заздрими очима:

— А в нас така партія є на шахті?

Гарасько відкопилив губу:

— Спрашуєш! Я первий.

Тепер Ілько відчув себе проти Гараська вже зовсім маленьким і запобігливо сказав:

— А ти вгадав, що трапиться нещастя: Хабібулу вбило. І тобі справді приснилось?

Гарасько, певно, забув уже, що казав, і недоумкувато закліпав сонними очима:

— Що ви всі вигадуєте, ніби я тільки сплю.

Із пічки, важко дихаючи, виліз Гордій Байда. Він тяг за собою горою вивершені санки.

— Я вже сам, тату, — звівся на ноги Ілько. Він трохи перепочив, а догадавшись, що Гарасько брехав про сон, позбувся й неприємного страху.

— Краще допоможи Гараськові: бачиш, не встигає. А то й сьогодні не заробимо на хліб. Води в тебе немає, Гараську?

Гарасько стояв під стінкою. Під ним у рівчаку, чути було, хлюпала вода.

— Немає, дядьку Гордію.

— І ту ото воду поганиш? Її ж хтось питиме.

— А ви он вище.

Гордій Байда нахилився до рівчака, хлюпнув рукою, зігнав іржаві осуги і припав чорними від сажі губами до води.

— Яка ж таки погань! — Він з огидою сплюнув і рукою витер рот.

Із темряви тихо виплив технік Сивокіз:

— Ти чого тут байдикуєш? Роботи немає?

Гордій Байда стяг на перенісся брови:

— Ви б краще, ніж пасти нас, за свіже повітря подбали. Люди скоро подушаться.

— Не візьме вас чортяка. Розпаскудили більшовики, так ви тепер і вигадуєте.

Гордій Байда блимнув білками:

— А коли вас візьме чортяка?

— Це що за балачки? Ану геть у вибій. Саботажник!

Гордій Байда все ще був під враженням смерті товариша. Укриті густим волоссям широкі груди знялися, як ковальський міх. Він схопив із вагончика пудову грудку вугілля й заніс над головою:

— Уйди, гадино! Мало крові ще ти випив із нас?

Гордій Байда був схожий на скелю, начинену динамітом. Ілько, дивлячись на батька, завмер з широко відкритими очима, а Гарасько, ніби зовсім нікого не помічаючи, старанно накидав у вагончик вугілля. Технік Сивокіз, не сподіваючись на такий вибух у завжди покірливого Байди, перелякався і вже обізвався з глибини темного штреку:

— Так і запишемо. По Климових стопах, значить? Гаразд. Будемо тепер знати.

У Гордія Байди ходором ходили груди. З усієї сили він ударив грудкою об цямрину. Цямрина нахилилась, а вугілля розсипалось на порошок.

— Ну, твоє щастя, що ноги маєш прудкі, а то кліть і другого видала б у лантусі. Іроди прокляті!

Назад санки потяг уже Ілько. Батько його знову заліг у вибій. Умощуючись на кавалок дошки, щоб захистити бік від крижаної води, він кинув, ні до кого не звертаючись:

— Мало вас більшовики вчили! — і з серцем опустив обушок на вугілля.

У вибої ніби знову запрацював паровик:

— Ге-га, ге-га, га!

Гнітючий настрій, навіяний смертю і сутичкою батька з техніком Сивокозом, якого всі боялися, остаточно розвіяв Ількові думки про сон, проте страх перед чорною пащею вибою зростав з кожною хвилиною. Десь палили бурки, і по шахті, разом з кряканням підпірок, лунала гулка канонада. Тягло неприємним, нудним припахом динаміту. Від млості Ілька починало вже нудити. Кожна частка його тіла була напружена, натягнута, щохвилини готова до захисту. Він бачив, що Задоя вже не встигав міняти зламаних підпорок, хоч сокира його не переставала дзвеніти.

Момент, на який боязко чекав Ілько, наступив для нього саме тоді, коли йому було найтрудніше рятуватися. Він щойно запрігся в санки з вугіллям, як підпірки затріщали вже, ніби крокви на пожежі, а з покрівлі дощем закапала вода. Більшого напруження Ількові нерви витримати вже не могли. Йому видалося, що стеля вже давить на спину, і він, збиваючи до крові коліна, прожогом кинувся в ходок. Мокрий штиб, як каша, розсувався під його руками. Біля дірки Ілько озирнувся. Позаду колесом котився Задоя і поперед нього шмигнув у ходок.

Тільки на штреці Ілько помітив, що ні батько, ні інші вибійники вискочити не встигли. Охоплений жахом, стурбований за батька, він, перемагаючи страх, кинувся назад у ходок. Вибійники все ще лежали, як жовті осениці, під чорною стіною і гризли вугілля, приказуючи:

— Ге-га, ге-га!

Батько на хвилину наставив вухо:

— Зачинає, — і підтяг до себе покинуту Ільком лопату. — Зачинає-таки, сволота! — і потяг з обапола свою сорочку. Другою рукою він не переставав кришити вугілля.

Тріск перейшов уже в справжню канонаду. Підпірки тріщали сухим, холодним і моторошним тріском.

— Таки йде. А я думав, оставила. — Батько озирнувся назад і на півдорозі затримав занесену руку з обушком. За його кожним рухом пильно стежили інші вибійники. Їхні кайла теж завмерли в повітрі. Враз підпірки під чорною стелею з тріском розцвіли білими патлатими квітками.

— Ану, хлопці, годі! — гукнув батько, і всі миттю кинулися до штреку.

Слідом за ними котилася туга хвиля повітря. Ілько ледь схопив шапку, яку вітром зірвало з голови. Але