Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

судять. Са-мі.

— Ти хочеш сказати, що жінки вміють оцінювати жіночу сексуальність?

— І значно краще за чоловіків!

Я роблю страшні очі:

— Тобто ви всі — приховані лесбіянки?

— Дурненький. Просто ми вміємо дивитися жіночим поглядом на чоловіка, і чоловічим — на жінку. Щоб оцінити, порівняти, щоб навчитися врешті-решт. Не всі, звісно, вміють. Але дорослі жінки — точно.

Я сміюся, сам не знаю чому. Беру виноград і починаю годувати ним Катьку — просто від гронки, вона хапає губами бубочки по одній, розчавлює в роті і примружує очі. У другій руці я тримаю вино, але обережно, щоб не пролити бува на нову білизну. Бо таким чином дуже просто зіпсувати найсексуальніший настрій. Ми п’ємо по черзі з одного келиха і заїдаємо сиром.

— Пам’ятаєш, як ми в дитинстві виноград збирали?

— Ага. Візьмеш гронку і кусаєш від неї, наче від хліба. Відкусив — викинув — взяв нову.

— А пам’ятаєш, як нашій класній влучили виноградом у шиньйон? Хтось із хлопців.

— Я. Це був я.

— Правда? А подумали на Кольку.

— Подумали. А насправді це був я. Хотів кинути в тебе, а влучив у класну.

Остання теза, звісно, брехня, але їй приємно. Виноградна ягідка зривається з напіврозкритих губів і потрапляє просто-таки у западинку між персами, у самісіньке буяння мережива.

— Ой! — сміється Катька.

— Зачекай, я сам, — нахиляюсь і починаю ретельно досліджувати схованку. Перса подаються під тиском мого язика, пропускають його між собою і тут-таки пружно змикаються, даруючи губам призовий доторк. Занурююся глибше й відставляю келих. Ну все, тепер мене вже не спинити.

— Куди ти знову поспішаєш? — дихає у вухо Катька, але зараз це не більше, як жіночі маневри. Вона допомагає моїм рукам впоратися із застібками та бретельками нової білизни — і ми беремося до справи просто тут-таки у фотелі. Виноградинка несподівано знаходиться зовсім не там, куди падала, я починаю гратися з нею та жіночим тілом, використовуючи усі складки й западинки місцевості. На якийсь час я зникаю у цій грі повністю, відключаюся від світу й існую тільки тут, на Катьчиному тілі, на її шкірі, у її глибинах, немовби сам перетворююсь на манюсіньку виноградинку, що от-от розколеться та бризне на всі боки солодким соком.

Врешті-решт я отямлююсь на килимі голий, ошалілий, витиснутий до останньої краплі. Катька зморено лежить на спинці фотелю. На ній якимось дивом залишилися блузка й бордові туфлі. Туфлі мене смішать, однак сил вистачає тільки на думки, але не на сміх. Я цілую Катьку у стегно трохи вище коліна — туди, куди дістаю зі своєї позиції. Бо підвестися не можу і не хочу.

— Дякую тобі, — кажу щиро.

— Це я тобі дякую. Ти ж працював.

— Ти теж не лінувалася.

— Знаєш, це така штука, що лінуватися просто невигідно.

Цікава думка. Жаль, що не всі жінки її поділяють. Але цього я вголос не кажу.

— Ти взагалі у мене не лінива.

— У нашому селі всі такі.

— Не знаю, не знаю. Всіх не пробував. Тільки одну.

— Тоді повір на слово, — вона сміється. — Я, щоправда, теж уже давно не в селі. Звичайна міська курва.

— Та ну! Ти більше схожа на відьму.

— Відьми — то в селі. А у місті — курви. Думаєш, що про мене сусіди говорять? Поїхала трусити подолом.

— Яка різниця? Хай говорять.

— Та хай.

Ми помовчали деякий час, поки Катька знову посміхнулася:

— А, до речі, про наше село. Знаєш, що мене хрестили і в піонери приймали в одній тій самій церкві?

Я здивовано звів брови:

— Як це?

— А отак. Була собі церква. Мене там і похрестили, ну як усіх. А потім взялися будувати меморіальний комплекс на честь форсування Дніпра. Лютізький плацдарм. Попа вигнали, дзвони зняли, а в церкві зробили музей. От нас там у піонери і приймали — цілий клас.

— Смішно. Іще б повінчатися у тій самій церкві…

— Це запросто. Там зараз знову служать.

Спогади про дитинство у нас поділяються на дві частини: спільні для двох — південні, і київські — персонально Катьчині.

— А мене приймали в парку, під вербами. Пам’ятаєш, наші розкішні плакучі верби біля пам’ятника матросу? Їх, до речі, уже спиляли.

— Та ну, куди там вашому матросу до нашого Лютізького плацдарму!

— Матрос не мій, а наш із тобою.

— Та пам’ятаю я того матроса! У нашому селі, до речі, теж така братська могила була, тільки з солдатом, а не з матросом. А потім її знесли, бо не вписувалась у проект меморіалу.

Я кивнув:

— І це логічно. Сама подумай: тут цілий меморіал, а тут якась задрипана братська могила. Що важливіше?

Катька зітхнула:

— Наші баби показали, що важливіше. Вони прокляли той меморіал — і він взяв, та й провалився в землю.

— Як провалився?

— А отак, по пояс. У братську могилу провалився. Покійники зітліли і не схотіли тримати на собі чужий пам’ятник.

Я похитав головою:

— Які ж тоді були покидьки! Просто на голову не налазить!

— Хто покидьки?

— Комуністи.

— Тоді чого це «були»? Вони й залишаються. Взяти хоч би твого Ґенека.

— Він не комуніст.

— Та ну?

Тут вона має рацію, Ґенек, безперечно, був у партії, та й контора є конторою, як не назви — КГБ, СБУ, ФСБ.

— Ні, ну ти скажи, будь ласка, — гола Катька привстала з крісла і дивиться на мене серйозними очима. — Яка паскуда! На що він розраховував, коли прислав цього?

Мені ліньки сперечатися з нею, крім того, говорити про роботу під час сексу — ознака поганого тону. Тому скориставшись зручною позицією, я спробував грайливо ущипнути за звабливу пипку, але тут-таки отримав по руках.

— Я серйозно!

— Ну, якщо серйозно, то гебешники ніколи не мають чітких планів, — щоб втриматись у новому річищі розмови, я пробую перевести погляд на Катьчине обличчя, але це не надто допомагає, бо очі просто-таки пашіють сексом. — Задача опера — провокувати. У прикладній математиці це називається збуренням.

Він закидає поганку і дивиться, що з того буде та як можна використати результат.

— В якому сенсі?

— А в простому.

Якщо ви колись зберетеся вести службову розмову із жінкою — щиро рекомендую залишити на ній тільки блузку й туфлі. Дуже пожвавлює думки.

— Їхня служба зараз зайнята тим, що вишукує фінансові джерела опозиції. Тому у всі щілини закидаються сексоти та провокатори, а також вербуються усі, хто повівся на провокацію. Щоб потім нагору можна було доповісти — ще один ручай грошей перекрито. Зрозуміло?

— Ні, — Катька чесно похитала головою. — Не зрозуміло. Бо він прекрасно знає,