Читати книгу - "Duty free"

роду занять, які становили основну масу щирих Блюмових прихильників.

До цього часу Елайджа вже трохи навчився орієнтуватися у заплутаній грі під умовною назвою «львів’яни». Умови цієї гри передавалися з покоління в покоління, незважаючи на пересування кордонів, мерехтіння епох та режимів і навіть на майже повну зміну населення міста після Другої світової війни. Оце «майже» було чи не головним фетишем та призом у львівській грі: ніхто не хотів визнавати себе прибульцем та гостем, кожен у той чи інший спосіб відстоював своє право закорінення серед цих ринв та каміння. Не те щоби всі вони намагалися виглядати кимось іншим чи придумувати собі тутешній родовід, але кожна соціальна група та підгрупа мала надійну арґументаційну базу, чому саме її вкоріненість є правильнішою за інші. Власне ця хімія постійного притягування й відштовхування шарів і прошарків, родинних гілок та дружніх альянсів і викшталтувала з них особливу химерну породу, робила їх львів’янами в очах решти — прибульців та мешканців інших місць і міст світу. За нею їх упізнавали, навіть деякі міґранти примудрялися зберегти цей запах львівських ферментів по десятиріччях заокеанських особистих струсів та катастроф. Наприклад, Елайджа вже встиг привітатися з подружжям художників, яких усі називали Гензель і Ґретель, що — з невідомих широкому загалу причин — показово іґнорували гомосексуальне подружжя скульпторів, яких усі називали Чук і Ґек. При цьому обидва подружжя примудрялися товаришувати з тим самим колом людей і навіть брати з тими самими людьми участь у святкуванні родинних, світських та релігійних свят. Своєю чергою перша дружина скульптора Чука була найкращою колежанкою Ґретель, а Гензель періодично напивався з першим коханням Ґека, дизайнером чоловічої білизни та народних строїв Гнатом Макаренком. Той, відповідно, був кумом сина поета-шістдесятника Антіна Безкоровайного — Антіна Безкоровайного-молодшого. Безкоровайний-молодший свого часу зустрічався і навіть збирався одружитися з рідною сестрою Ґретель — Аліною. Однак Аліна вийшла заміж за депутата міської ради Лапочку, старшого сина Марти Лапочки, першого кохання Антіна Безкоровайного-старшого. Молодший її син, Мирон, грав на бас-гітарі у вже знаній Елайджі групі «Клуб галогенів». Менеджером «Клубу галогенів» колись був однокурсник Мирона та двоюрідний брат бармена «Вавилону» Стефка — Ярко Винницький. Актуальна дівчина Ярка Винницького, Варвара Стефанів, подавала надії у графіці, але за освітою та місцем роботи була реставратором і, зокрема, разом із групою старших товаришів долучилася до реставрації ґалереї, де всі вони тепер пили коньяк з відра, відкривали Блюмову виставку та обмінювалися інформацією про останні оновлення у середовищі.

Перший, кому Фея представила Елайджу, був художником, схожим на Ричарда Ґіра — і рисами обличчя, і буддійською посмішкою. Довкола молодого Ґіра увивалася зграйка гарних молодих дівчат, яка швидко відтягнула його кудись у дальній кут. Фея на вухо пояснила Елайджі, що саме молоді дівчата, а точніше, їхній, так би мовити, фронтальний розріз, становить основу творчості цього художника.

— Did you mean their C-U-N-T-S? — цнотливо по буквах перепитав Елайджа.

Фея кивнула у склянку з передбачливо розлитим для дам коньяком.

— Чи я можу долучитися до предмета вашого обговорення?

— До предмета не можеш, а до обговорення — будь ласка. Елайджо, це Лук’ян, він працює на тому ж радіо, що й Ванда.

— О, так, я вас слухаю із задоволенням!

— Взагалі-то ми з Вандою маємо спільні ефіри по буднях, — трохи ображено уточнив Лук’ян. — Вона ще інколи виходить у зміну на вихідних, але ми всі розуміємо її фінансове становище, тому намагаємося не нарікати.

— Ну, знаєш, становище становищем, але вона направду має класні ефіри. Не уявляю, як вона встигає з тим усім, це ж усе треба готувати.

— Ну, я би сказав, що вона часто все робить поверхово. І ти не переживай за неї, Ванда завжди знайде кого припахати для цього, плюс вдала імпровізація. Тітка просто вміє себе продати директору та рекламодавцям, будь-хто може крутити найновішу музику, якщо мати такі жирні домовленості з музичними магазинами та спонсорами. До речі, тут вона вже теж домовилася, так що ви про це місце від неї тепер буде регулярно чути.

— О, це буде дуже цікаво! — щиро зрадів Елайджа, але, здається, це була не зовсім та реакція, якої чекав Лук’ян.

— Та я про інше, — вирулила Фея. — Видно ж, що її весь час пре, не уявляю, як у неї батарейки не сідають.

— Нє, ну воно, звичайно, для радіо класно, тільки весь час якісь скандали, народ потім телефони обриває.

До їхньої розмови вже деякий час жадібно прислухалася якась маленька і страшненька журналістка, яка у паузі потягнула Лук’яна у бік фуршету, напевно, брати інтерв’ю, бо дуже вже задоволено він виглядав після перших хвилин розмови.

Тим часом Ричард Ґір, уже без дівчат, тягнув ґалереєю Ванду, мрійливо дивлячись на її губи та тримаючи за талію, доки не дотягнув до Елайджи з Феєю. Елайджа скористався нагодою розсипатися в компліментах щодо січневого концерту. Ванда пообіцяла концерт найближчим часом, у тій-таки ґалереї, обіцяла кілька нових пісень, буквально днями написаних, обіцяла свою авторську колонку у місцевій газеті вже цієї суботи, обіцяла провести Елайджу на радіо подивитися, як виглядає її прямий ефір, обіцяла Феї диск польської групи, яку обов’язково треба привезти до Львова за якою-небудь Феїною програмою польсько-української дружби, розповіла історію про прес-секретаря обласної адміністрації, якого коханець-ґей притиснув шафою до стінки та пограбував його квартиру (геть затерплого прес-секретаря знайшли наступного дня референти чи хто там у них в облдержадміністрації займається пошуком прес-секретарів під час загулу). Фею потягнули в інший кут якісь її перекладачі, а Ванда все розповідала Елайджі про свою групу, про радіо, про те, як вона познайомилася з Блюмом, про перформенс, який Блюм робив тут два роки тому, коли це ще був закинутий монастир.

До них підійшов хлопець років 17, чий вигляд видавав кількатижневі мандри від одного помешкання до іншого, від одних друзів до наступних. У стародавній, добіла витертій шкірянці, із замащеним вапном наплічником, він невпевнено тупцяв біля них, аж доки наважився заговорити. Було видно, що він мусив добряче припасти до Блюмового відра для сміливості.

— Ее… я хотів потиснути вашу руку, я великий фанат.

— Ага, дякую! — як звикла до уваги зірка, Ванда потиснула руку, намагаючись якомога швидше повернутися до розмови. — Ванда.

— Ну так… Я Дін.

— Ден?

— Дін… мене всі так звуть. Взагалі-то Толік… але всі звуть Дін. — Дін набрав повітря і випалив: — Я пишу музику. Можна вам принести касету послухати?

— Ага, принось. Можеш у «Вавилоні» лишити на барі, я заберу.

— А можна я на радіо принесу? У мене нема картки до «Вавилону».