Читати книгу - "Кобзар 2000. Soft"

для всіх житлову проблему по-справжньому зустрітися можна було тільки на дачі, але й без того було так приємно відчувати, що він тут, поруч, такий молодий, худорлявий, палкий, і так захоплено розповідає про свої комп’ютери…

А в п’ятницю він приїхав на дачу, і всі вихідні вони фактично не розтуляли обіймів - звичайно, коли Христинка не бачила.

Оксана відчула, що по-справжньому закохалася. Вона вже себе і лаяла, і умовляла, і Вірка моралі читала, але вдіяти нічого не могла. Це було над її волю. Тому на роботі доводилось десятою дорогою обходити бухгалтерію, щоб не зустрітися бува з Ярославою.

- Чого ти ховаєшся? - філософствувала Вірка. - Все одно рано чи пізно доведеться розбиратись.

Та їй добре філософствувать, вона філософський факультет закінчила, а як подумаєш, що треба дивитися Ярославі в очі, як уявиш, що вона скаже… ні, краще вже так.

Цей дачний роман тривав три тижні. Оксана за цей час випле-ла Петрусеві моднячий светр, і він такий красивий в ньому став - просто закачаєшся. А на четвертий тиждень Оксанина мати випросила таки собі на кілька днів Христинку. Таке бувало кілька разів на рік, коли Оксані вже ставало непереливки і вона погоджувалась ненадовго віддати доньку на бабин догляд. Щоправда, потім довго доводилось вибивати з неї хибне виховання, але що поробиш - іноді треба подумати і про себе. Цього разу Оксана, зрозуміло, довго не пручалася і тільки-но скінчила збирати Христинчині речі, як зателефонував Петрусь. Він сам завжди телефонував, бо жив із мамою, а від неї навіть “Альо” Оксана боялась почути.

- Петрусю! А в мене для тебе сюрприз, - вона щасливо засміялась. - Ти на цей тиждень переїздиш до мене.

- Але… - почав він, та вона не збиралася слухати.

- Ніяких “але”. Старших треба слухати.

- Я не можу, - сказав Петрусь несподівано.

Вона образилася і поклала трубку. Потім цілих десять хвилин лаяла за це себе останніми словами, боячись, що не перетелефонує. Але він перетелефонував.

- Добре, - згодився він. - Я приїду. Я тебе люблю. Все одно ти повинна знати.

- А я і так знаю, - щасливим голосом промурмотіла вона. - І ти повинен знати, що я тебе люблю.

Він чомусь сумно розсміявся.

Поживіть в однокімнатній квартирі з малою дочкою, і ви зрозумієте, яка настає воля, коли її на тиждень забирає бабуся. У двері подзвонили. На порозі стояв Петрусь. У руці він тримав букет жоржин. Оксана взяла квіти, скуйовдила йому чуба і поцілувала.

Він все-таки був смішний, її Петрусь. Абсолютно дорослі погляди і знання уживалися в ньому з якоюсь дитячою беззахисністю, вразливістю - іноді навіть здавалося, що цей світ за короткий вік встиг завдати йому богато прикрощів, і вони назавжди викарбувалися в підсвідомості. Він легко ображався на все, але так само легко відходив, варто було тільки поцілувати, а чи просто посміятися. Він був усього-на-всього великою двадцятирічною дитиною, і Оксані це подобалось над усе - вона любила про нього піклуватися, гамувати його комплекси, смачно годувати. Сидячи за столом, він збуджено доводив щось украй важливе для прогресу та людства, а вона милувалась, як файно рухаються ці пухкі губи і як смішно бурмосяться над переніссям зрослі брови, аж бровинки стають сторч.

- Ти мене не слухаєш?

- Що ти, котику, звичайно, слухаю.

Ввечері вони пішли гуляти, не зважаючи на те, що було досить прохолодно, а з неба сипалась паскудна холодна мжичка, трапляючи за комір плаща. Надворі настав “собачий” час, і господарі повиводили своїх чотириногих на прогулянку. Петрусь тримав Оксану за руку, і всі собаки оглядалися, заздрячи їхньому щастю. Так добре було йти вулицею без мети, без сенсу, відчувати долонею тепло його долоні і знати, що так буде і завтра, і позавтра, і до кінця тижня. Коли до них наблизився, аби обнюхати, величезний чорний різеншнауцер, Оксана раптом помітила, як напружилась хлопцева долоня, і це її чомусь насмішило. Ти ба, її Петрусь боїться собак! Ну точно, як мала Христинка! І вона почала його злегка піддражнювати, показуючи на найбільш помітні екземпляри.

- А диви, який резин! Давай його погладимо, - а сама зазирала хлопцеві в очі. - Ти боїшся, чи що?

Він не відповідав, а вона продовжувала своє, тягнучись до страхіть на поводках і без.

- Дивися, сенбернар! Як я люблю сенбернарів! Ой, а оно, дивися, дивися - собака в комбінезоні! Який сміш-ний! Диви, просто як дитина! І справді, дбайлива бабуся вела пуделя, затягнутого у вовняну одежину з блискавкою на спині. Це була кумедна картина - кошлата біла голова визирала з товстого синього комірця, а ноги обтягували штанці з манжетами. Тут уже не витримав і засміявся сам Петрусь. А пудель чеберяв собі, буцімто цей сміх його не обходить, такий поважний у своїй одежині, наче собачий прем’єр-міністр.

- Не смійтеся з нас, - зупинилася поруч бабуся, прем’єрова хазяйка. - Ми просто пострижені недавно, тому боїмося застудитись. Так, Джою?

Оксана пирснула, як дівча, а Петрусь зробив серйозне обличчя, покусуючи краєчки губів. Пудель несхвально вимахував куценьким хвостом.

Потім вони цілувалися в парку під липами, і дощик шарудів листям над головами.

А вночі Петрусь був невимовно ніжним, зовсім не таким, як на дачі. Він наче подорослішав, і пестив Оксану, наче старий досвідчений коханець - де й поділася хлоп’яча нетерплячість та похапливість. Оксана злітала під небеса і поверталась назад, щоби знову злетіти. Вона навіть не зрозуміла, чи заснули вони, врешті-решт, чи ні.

На другий день вони поверталися з роботи разом, і знову гуляли, і знову кохалися, як несамовиті. А на третій він не пішов до своїх комп’ютерів, і вона лічила хвилини, підганяючи клятий годинник, який уперто не хотів доходити шостої. А коли нарешті дійшов, вона зірвалася з місця, ловлячи на собі здивовані погляди колег та іронічну посмішку подруги Вірки. Вірка вважала, що Оксана просто з’їхала з глузду, і певно-таки мала рацію.

Оксана на крилах прилетіла додому, поцілувала Петруся і заходилась готувати вечерю, розповідаючи про робочі новини, коли раптом помітила, що хлопець чимось пригнічений.

- Що з тобою, котику?

Але він не відповів, тільки зітхнув важко. Оксана помацала йому чоло - ні, температури немає. Що ж сталося? Вона пригорнула хлопця до себе, намагаючись заспокоїти, почала гладити жорстке волосся. Петрусь поцілував її у викот халата, потім владно обхопив руками стан.

- Що ти робиш? - промурмотіла вона, падаючи спиною на стіл та відкидаючи голову, так щоби не трапити у хлібницю.

Він взяв її коротко та гостро, а вона пестила