Читати книгу - "До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН). Аналітичний огляд"

однак жодних спроб модернізувати її основи не було зроблено. Подальша глорифікація образу С. Бандери та політико–ідеологічна самоізоляція ОУН (б) виключали можливість змістовної ідеологічної еволюції.

Якщо порівняти матеріали IV (1968) та VII (1987) Великих Зборів ОУН (б) — неважко помітити, що за 20 років не змінилася ані інтелектуальна якість, ані зміст ідеологічних і політико–програмних побудов організації. Досить характерно, що на Великому Зборі 1987 р. програма 1968 р. згадувалась саме в контексті її неперевершеної актуальності[93]. Усі базові елементи стандартного радикального східноєвропейського націоналізму зразка кінця 1930–х років (абсолютизація органічності, природності нації, тяглості її існування, примат її інтересів над інтересами особистості, ідеалізм, культ землі і селянства, ставка на державницький патерналізм, пропаганда етнічної солідарності і заперечення розмаїття соціальних інтересів, проповідь соціальної гармонії, ксенофобія, претензії на надкласову репрезентативність націоналістичного руху, тощо) з невеликими варіаціями перекочовували з однієї редакції програми ОУН (б) до іншої.

Те ж стосується і питань стратегії і тактики в політичних програмах ОУН (б). В Україні змінювалися внутрішні умови, виростали нові покоління нонконформістів, змінювалися формі і методи опору режимові, відбувалися зміни в глобальній політиці (від «холодної війни» до «розрядки», від протистояння систем наприкінці 1970–х — початку 80–х до потепління другої половини 80–х) а в програмних настановах ОУН (б) незмінно домінувала риторика про провідну роль ОУН не лише в діаспорі, а й в усьому українському національно–визвольному русі, про «революційний зрив» (щоправда в епоху горбачовської «перебудови» згадки про українську національну революцію перейшли з площини мілітаристської риторики у більш прагматичну площину масштабної пропагандистсько–ідеологічної роботи «…для підвищення національної свідомості і політичної виробленості українського народу у підготовці до збройної боротьби»[94]), про особливу місію українського націоналізму в боротьбі проти великодержавного імперіалізму тощо.

Не менш показовим прикладом ідеологічної ортодоксії в дусі класичного ксенофобського етнічного націоналізму може служити та частина ідеологічних конструкцій, яка стосувалася ставлення до російського народу. Якщо у 1943 — першій половині 1950–тих pp. в публікаціях діячів ОУН (б), присвячених питанням становища України і національно–визвольної боротьби російський народ або визнавався як один з поневолених більшовицьким (чи «московсько–більшовицьким») режимом, то з часом дедалі виразнішою ставав відхід від цієї «ревізії» і русофобська риторика, ототожнення російського народу з комуністичним політичним режимом. У відозві IV Великого Збору ОУН (б) (весна 1968 р.) «До поневолених народів і їхніх еміграцій» було вміщено розділ «Російський народ — народ поневолювач»[95]. В програмових постановах Збору зазначалося, що «головним ворогом українського народу, як також і інших народів, є російський імперіалізм і шовінізм, носієм яких є не тільки кожночасна російська провідна верства, а й російський нарід…»[96] Цікаво, що в постановах наступного, У Великого Збору (осінь 1974 р.) ця термінологія стала, так би мовити, «політично коректнішою» — національним поневолювачем України називалась Росія, російський імперіалізм, росіяни як етнічна група згадувалися хіба що як «колоністи–зайди» в Україні[97]. Утім, VI Великий Збір (осінь 1981 р.) висловився категорично: у пункті стратегічних постанов під назвою «Визначення ворога» зазначалося: "/…/ Ворогом є не лише даний режим, але передусім загарбницький нарід, який є носієм імперіалізму й захисником його. /…/ Носієм російського імперіалізму був і є російський нарід»[98]. В період горбачовської перебудови це гасло було підредаговане: йшлося не про весь російський народ, а про «російську державу і мільйони росіян, які виконують накази цієї держави». Цікаво, що цей пасаж супроводжувався заочною дискусією з кимось, хто мабуть всередині самої ОУН (б) дотримувався інших поглядів: «У колах російської опозиції (дисиденти, правозахисники) були окремі голоси на користь державної незалежності неросійських народів, але без практичних позитивних наслідків, а радше обманливого характеру»[99]. Крім того, що ця тематична лінія є суто формальним свідченням дотримання принципів класичної етнофобії, загалом характерної для будь–якого радикального етнонаціоналізму, можна припустити, що вона також була проявом вже згаданої зворотної «донцовізації» ідеології ОУН (б).

Очевидно, що 1991 р. мав стати серйозним випробовуванням для ОУН (б) передусім з погляду співставлення ідеологічної ортодоксії з практикою. Певною мірою повторилася ситуація першої половини 1940–х років: з’явилася реальна можливість застосування політичних програм і світоглядних настанов не в уявленому, а в конкретному середовищі, коли реальність виявилася просто несумірною з ідеологічними мареннями. Важко сказати, наскільки складним став той переворот у свідомості, який довелося пережити тим, хто покладав сподівання на «революційний зрив». Досить симптоматичним можна вважати те, що ОУН (б) повернулася в Україну не під власною назвою, а під прикриттям новоствореної організації — Конгресу Українських Націоналістів[100] (КУН очолювала голова Проводу ОУН (б) нині покійна п. Слава Стецько) — поза різноманітними тактичними та ідеологічними міркуваннями, які, очевидно, було покладено в основу цього рішення, варто припустити, що ОУН (б) прагнула зберегти «революційну незайманість», тоді як гасло КУН дозволяло адаптуватися в ідеологічному сенсі, не поступаючись вже доволі антикварними принципами.

Власне, так і сталося: ідеологічна платформа КУН зберегла ряд базових світоглядних положень ОУН (б): апологія світоглядного ідеалізму як заперечення матеріалізму, наголос на етнічному змісті поняття «нація», абсолютизація тяглості і органічності її буття (знаменита метафора Т. Шевченка, адаптована свого часу в ідеологічну тезу про єдність «живих, мертвих і ненароджених поколінь»), наголос на морально–етичному компоненті служіння нації тощо[101]. Де–факто, фундаментальні світоглядні основи ОУН (б) увійшли в програмні настанови КУН без змін.

Об’єктом редагування стали положення, що стосувалися конкретних політико–тактичних завдань. При збереженні формальної риторики про революційну боротьбу ідеологи КУН висловлювалися за легальні форми діяльності (доволі традиційні) і питання про здобуття влади (як стратегічну мету) пов’язували з цілим комплексом стандартних легальних засобів, прийнятних в будь–якому демократичному суспільстві[102].

Спроби поєднати стандартні ідеологічні постулати класичного етнічного націоналізму (та й ще у досить антикварних формулюваннях та ідіомах) з практичною політикою в суспільстві, яке переживало і переживає багатовимірні трансформації практично у всіх сферах життя, трансформації, які збіглися з натиском глобалізації не мали шансів на успіх.

Сучасна вага КУН в політичному житті явно несумірна з претензіями на будь–яку помітну роль у «національному відродженні українського народу»[103]. Якщо спробувати окреслити сучасну ідеологічну орієнтацію КУН, можна було б віднести цю організацію до помірковано націоналістичних партій правоцентристського спрямування. Важко сказати, чи саме така мета ставилася авторами ідеї легалізації ОУН (б) в Україні під парасолькою КУН. Одне виглядає достатньо очевидним: успадкувавши ряд фундаментальних законсервованих ідеологічних постулатів, КУН успадкував і відповідну інерцію, яка неухильно призводить до стагнації, настільки характерної для ОУН (б) другої половини XX ст.

Замість висновків

Цілком зрозуміло, що давати будь–які висновки щодо ідеології