Читати книгу - "До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН). Аналітичний огляд"

ОУН, з наміром розставити «крапки над «і» було б у сучасних умовах марною справою. Йтиметься лише про певні узагальнення, в основі яких сучасний стан знання про діяльність ОУН.

Вихідне положення можна було б сформулювати так: Організація Українських Націоналістів є невід’ємною частиною української історії, і незалежно від політичних уподобань і поглядів її критиків чи апологетів посідає власне місце в цій історії. Ігнорувати чи заперечувати це місце, підносити чи абсолютизувати саму ОУН не має наукового сенсу і слід сподіватися, колись не матиме сенсу громадського.

Водночас, унаслідок певної суспільної знервованості довкола цієї проблеми, варто пам’ятати, що вона не перебуває у суто науковому полі. Та обставина, що для «оцінки діяльності ОУН–УПА» створено комісію під егідою законодавчого органу держави свідчить з одного боку про надмірну політизованість проблеми і неготовність суспільства до зваженої дискусії, з іншого — про наявність соціального замовлення, яке мають виконати фахові історики, що не може не вплинути на пізнавальну ситуацію. Останні, перебуваючи під впливом «реабілітаційного синдрому» чи під тиском настроїв певного сектору українського суспільства, подекуди вдаються до прихованої чи явної апології ОУН та УПА (зусилля тих, хто наважується на повторення примітивних пропагандистських стереотипів радянського зразка, не так помітні). Намагання подолати ідеологічні шаблони радянських часів іноді перетворюється або на реставрацію партійної історіографії ОУН, або на створення власних апологетичних шаблонів.

З іншого боку, спроби знайти «золоту середину» в інтерпретаціях історії ОУН та УПА призводять до того, що науковці, які прагнуть дотримуватися відстороненої позиції, опиняються під вогнем критики як прихильників націоналістичного руху, так і його непримиренних опонентів, критики, яка явно виходить за межі наукового дискурсу, є або упередженою та ідеологічно запрограмованою[104].

ОУН у різних її іпостасях належала до тієї частини політичного спектру українського суспільства, яка абсолютною цінністю і метою свого існування вважала українську націю та українську державність. Тут є точка дотику з багатьма іншими ідеологіями і рухами, в яких це завдання, можливо в іншому політичному чи ціннісному контексті також було пріоритетом. Відмінність від інших спрямувань українського націоналізму та інших ідеологій полягала у способі сприйняття дійсності та методах її перетворення. У цьому сенсі ОУН ідеологічно, принаймні на початках свого існування, належала до праворадикальних рухів, орієнтованих на творення держав з тоталітарним політичним устроєм. Упродовж більше як сімдесятьох років свого існування ОУН еволюціонувала в бік демократизації політичних принципів і частково — наближення до загальнолюдських цінностей, їхньої гармонізації з інтересами нації. Навіть те спрямування ОУН, яке найдовше дотримувалося принципів революційної ортодоксії, свого роду екстремальної політичної релігії зразка 1930–х років після перенесення діяльності в незалежну Україну мало переглянути деякі базові компоненти своїх світоглядних та ідеологічних конструкцій саме в дусі демократичних принципів.

Ідеологічні та світоглядні засади діяльності ОУН формувалися і змінювалися не в інтелектуальному вакуумі: в них абсорбовано як власний досвід національного руху XIX — XX ст., так й певну частину інтелектуально–політичного доробку європейської історії. ОУН не можна представляти як приклад аномальності власне української історії, ті аспекти ідеології і практики цього руху, які сприймаються як аномальні, можна знайти в історії усіх країн і націй — як тих, що претендують на статус передових, так й тих, що за нього змагаються.

Історія ОУН, незалежно від її інтерпретацій — це історія одного з відгалужень українського націоналізму — багатоаспектного, багатофункціонального, поліморфного явища, яке справило і справляє безпосередній та опосередкований вплив практично на всі ділянки суспільного життя України упродовж щонайменше півтора століть. Виникнення та еволюція ОУН з її ідеологією і політичною практикою цілком логічно вписується не лише в контекст національної історії, а й у загальносвітовий контекст, в історію радикальних національних (чи націоналістичних) рухів. Саме виходячи з цих засновків, беручи до уваги конкретне історичне тло, можна з певною мірою адекватності усвідомити суть, характер і особливості цього історичного явища.

Примечания

1

Автор висловлює подяку Фондові Кафедр Українознавства (США) і Канадському Інститутові Українських Студій (Університет Альберти) за сприяння у роботі. Дякую також М. Юркевичеві та М. Богачевській–Хом’як за цікаві зауваження і технічну допомогу у роботі над цим аналітичним оглядом.

2

В основі цього визначення — узагальнення і міркування українського дослідника Василя Лісового. Див.: Лісовий В. Ідеологія. Політичні ідеології // Лісовий В. Культура — ідеологія — політика. К., 1997. С. 54–60.

3

Щоб уникнути непорозумінь і плутанини з назвами, варто подати короткий огляд назв різних відтинків ОУН після розколу 1940 р. Та частина ОУН, яка тоді згрупувалася довкола С. Бандери та його прихильників користувалася такими назвами: ОУН–революціонерів (ОУН–р), ОУН самостійииків–державників (ОУН с–д), ОУН (бандерівці) — ОУН (б). Наприкінці Другої світової війни та частина членів ОУН (б) яка перебувала на еміграції, користувалася назвою Закордонні Частини ОУН (ЗЧ ОУН), підкреслюючи цим, що це частина спільної організації, ядро та основна база діяльності якої — в Україні. У лютому 1954 р. унаслідок тривалого внутрішнього конфлікту між «ортодоксами» та «ревізіоністами» від ЗЧ ОУН відкололася ОУН за кордоном — ОУН (з) або «двійкарі». Прихильники А. Мельника, крім неофіційної назви «мельниківці» дотримувалися назви ОУН, підкреслюючи цим свою спадковість з організацією, створеною 1929 р. — в деяких документах вони називали себе «матірною ОУН» («бандерівці» до речі, також претендували на монопольне володіння цією спадщиною). «Мельниківці» також використовували назву ОУН солідаристи — ОУН (с).

4

Див.: Яблонський В. Сучасні політичні партії в Україні (Довідник). К., 1996.

5

Armstrong John A. Ukrainian Nationalism. — Englewood, Colorado, 1990, p. 13.

6

Armstrong John A. Op. cit., p. 14.

7

Motyl Alexander J. The Turn to the Right: The Ideological origins and development of Ukrainian Nationalism. 1919–1929. New York, 1980.

8

Цікаві спостереження з цього приводу див у: Сосновський М. Дмитро Донцов: політичний портрет. — Нью Йорк — Торонто, 1974.

9

Сосновский М. Цит. Праця. С. 381.

10

Марганець В. Ідеологія організованого і т. зв. волевого націоналізму. Аналітично–порівняльна студія. Вініпег, 1954. 195 с.

11

Лисяк–Рудницький І. Націоналізм // Історичні есе. Т. 2. С. 248; Motyl О. The Turn to the Right. P. 1, 153.

12

Лисяк–Рудницький І. Націоналізм // Історичні есе. — T. 2. — C. 249.

13

Книш З. При джерелах українського організованого націоналізму. Торонто, 1970. С. 117–118.

14

Мірчук П. Нарис історії ОУН. Т. I. 1920–1939. (За ред. С. Ленкавського). Мюнхен–Лондон–Нью–Йорк, 1968. С. 91.

15

Книш З. Там