Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

на ньому дати, а доручив Ульріхові внести дату своєї смертної години й підписатися разом із сестрою, засвідчивши так його, батькову, волю, як це роблять у разі заповіту усного, коли поставити підпис вмирущому вже несила. По суті, він був, хоч сам цього ніколи й не визнав би, таким собі тихеньким диваком, цей невеличкий дідок, який посідав своє місце на ієрархічній драбині буття, ревно їй слугував і її захищав, але його переповнювали всілякі приховані протести, висловити які він на своєму обраному життєвому шляху не міг. Ульріх мимоволі пригадав одержану телеграму про смерть; очевидно, батько розпорядився скласти її, коли був теж у полоні таких самих розмислів; Ульріх побачив тут мало не спорідненість із собою, але цього разу не розлютився, а поспівчував — принаймні в тому сенсі, що, бачачи таку спрагу до самовираження, зрозумів батькову ненависть до сина, який полегшив собі життя неналежними вільностями. Адже батьки завжди гадають, що сини розв’язують свої життєві проблеми саме так, і Ульріх пройнявся якоюсь повагою, коли згадав про невирішені проблеми в собі самому. Але йому забракло часу прибрати це в належну, зрозумілу й Аґаті форму, він лише почав її шукати, коли сутінки рвучко внесли до кімнати якогось чоловіка. Він пройшов, підхоплений власним поривом, до осяяного свічками місця й там, за крок від катафалка, широким рухом підніс до очей руку; цієї миті ззаду наспів і батьків слуга, якого цей чоловік перегнав, і доповів про гостя.

 — Вельмишановний друже! — врочисто вигукнув відвідувач, і ось невеличкий старий чоловік у труні лежав зі зціпленими щелепами вже перед своїм ворогом Швунґом. — Юні друзі, над нами — велич зоряного неба, а всередині в нас — велич морального закону! — провадив він, дивлячись затуманеним поглядом на однокашника. — У цих охололих грудях жила велич морального закону! — Аж тепер він обернувся всім корпусом і потис братові й сестрі руку.

Та Ульріх вирішив скористатися цією першою нагодою, щоб покінчити з покладеним на нього завданням.

 — Останнім часом пан надвірний радник і мій батько були, на жаль, супротивниками? — спробував він промацати ґрунт.

Враження було таке, ніби ця сива борода, перше ніж зрозуміти, спершу мала добряче подумати.

 — Розбіжності в поглядах, про які шкода й згадувати! — великодушно відповів професор, проникливо дивлячись на покійного.

Та коли Ульріх, стоячи на своєму, ввічливо дав зрозуміти, що йдеться про останню волю небіжчика, атмосфера в кімнаті раптом зробилася напруженою, як ото в шинку, коли всі знають: щойно під столом хтось дістав ножа й наступної миті почнеться бійка. Небіжчик таки примудрився, вже й помираючи, накапостити своєму колезі Швунґу! Таке давнє ворогування вже давно було, звичайно, не почуттям, а звичкою мислити; якщо емоції не діставали нової поживи для ворожнечі, то вони вже не спалахували взагалі, а загальний зміст незліченних прикрих випадків у минулому спресувався у форму такої зневаги один до одного, що вже не залежав від появи й зникнення почуттів, як від них не залежить вільна від упереджень істина. Швунґ відчував це тут достоту так, як досі відчував це його тепер уже покійний нападник; прощати здавалося професорові чимось геть дитячим і зайвим, позаяк вияв поступливости перед самим кінцем (до того ж звичайнісінька собі емоція, а не наукове спростування) порівняно з досвідом багаторічної суперечки не мав, певна річ, жодної доказової сили, а мав, як здавалося Швунґові, лише просто-таки ганебно принизити його, коли він скористається перемогою. Зовсім інша річ, звичайно, — те, що професор Швунґ відчував потребу попрощатися з померлим товаришем. Господи, вони ж бо знали один одного, ще відколи були доцентами й парубкували! Чи ти пригадуєш, як у Палацовому саду ми чаркувалися з вечірнім сонцем і дискутували про Геґеля? Скільки ж відтоді зайшло сонць, а мені так запам’яталося те одне! А пригадуєш нашу першу наукову суперечку, яка вже тоді мало не зробила нас ворогами? Як це було гарно! І ось тебе вже нема, а я, на свою радість, ще стою тут, хоч і біля твоєї домовини! Такі почуття навідують, як відомо, літніх людей, коли помирають їхні перевесники. На схилі віку тягне на поезію. Багато з тих, хто після своїх сімнадцятьох років віршів уже не писав, на сімдесят сьомому році раптом, складаючи заповіт, візьмуть та й утнуть вірша. Як ото на Страшному суді мертвих викликають по одному — хоч на дні часу кожен лежить разом зі своєю добою, наче вантаж у потонулому судні! — так само й у заповіті кожну річ викликають на ім’я, і до неї повертається її індивідуальність, яку вона втратила, поки нею користувалися. «Бухарський килим із пропаленою сиґарою діркою, котрий лежить у моєму кабінеті.» — читаєш у таких останніх рукописах; або: «Парасоль із ручкою кості носорога, придбаний мною у травні 1887 року в «Зоненшайна і Вінтера»; навіть акційні пакети перелічують кожного за його номером.

І не випадково, що одночасно з цим останнім зблиском кожної окремої речі прокидається й бажання прив’язати до неї і яку-небудь мораль, яке-небудь застереження, яке-небудь благословення, який-небудь закон, і все це якою-небудь надійною формулою охопить оцю несподівану безліч, яка ще раз спливає на поверхню там, де судно пішло на дно. Тим-то одночасно з поезією пори заповіту пробуджується й філософія, і на світло Боже знову витягують філософію, само собою зрозуміло, переважно яку-небудь давню, припалу порохнею й забуту років п’ятдесят тому. Ульріх раптом збагнув, що жоден із двох цих старців не міг поступитися другому. «Нехай життя виробляє що завгодно, аби лишень недоторканними лишалися засади!» — така потреба вельми розумна, коли знаєш, що мине небагато місяців чи років і твої засади тебе переживуть. І було добре видно, як у старому надвірному радникові все ще боролися два мотиви. Його романтичність, його молодість, його поезія вимагали широкого, гарного жесту й благородного слова; його філософія, навпаки, вимагала, щоб він демонстрував незламність закону здорового глузду перед непередбачуваними поривами почуттів і минущими нападами душевної слабкости, що ними, мов пасткою, послуговувався його покійний ворог. Уже два дні Швунґ жив із думкою: тепер отого нема, й ніхто вже не чинитиме перешкод його, швунґівській, концепції обмеженої осудности; отож широкими хвилями полинули його почуття до давнього товариша, і Швунґ продумав сцену прощання, мов детально розроблений мобілізаційний план, який тільки й чекає на сиґнал вступити в дію. Але у сцену цю потрапив оцет і зробив її прозорішою. Почав Швунґ вельми зворушено, але потім затнувся — так буває, коли хтось декламує