Читати книгу - "Заклятий козак"

столу?

Довго отак стояв і думав над сонним Вишневецьким його старий джура.

І що нижче спускалося сонце, то заклопотаніше дивився на нього Яким, то більше думок находило в голову старому.

Яким рішив… Вишневенький хоч раз мусить його послухатися, вволити на його прохання.

- Та обгонь же хоч мух, ґаво чортова! - почувся Вовків голос над Якимом.

Голосний, раптовий. Вишневенький прокинувся.

На дворі били у казани, - скликали всіх острівних мешканців на видовисько.

Коли князь Вишневенький, потягнувшись як кіт, спросоння наблизився до дверей, у Якима вирвалося:

- Пане Дмитре, ваша ясність…

- Чого тобі, Якиме? - оглянувся той.

- За що ти їх караєш? Може вони невинні?

- В свій час тебе спитаємо. Поки що без твоєї поради обійдуся.

І перед самим Якимовим носом зачинив мінно двері.

Старого здавило під груди. Упав грудьми на підвіконня. Щось залоскотало в горлі під бородою, й він хотів уже заплакати, як раптом у відчинене вікно долетіло:

- Шановна громадо!

- Тихше, пан Дмитро говорять.

Підвівся старий і пішов із світлиці.

* * *

Перед ним на широченькім майдані було незвичайне видовисько. Посередині, оточені кінними челядинцями, стояли похнюпившись Семен та Микита. Біля їх під старим дубом, що стояв серед майдану, висіли два шнури.

- Будуть вішати, - стукнуло в голову старому, і він твердо пішов до них у середину.

Трохи осторонь, навколо заарештованих купчилися козаки-челядинці й селяни. Скрізь ішли балачки. Люди не розуміли, в чому справа:

- За що?

- Чим вони провинилися? - світилося в кожних очах, скерованих на постать князя та Вовка.

Вони також стояли в колі, недалеко дуба. А під самим дубом стояло чотири ще молоді челядинці Вишневенького й отець Карпо з хрестом і євангелією під пахвою.

Живо вдарила у вічі отака картина старому Якимові, а вуха вже ловили слова Вишневенького:

- Перший закон у життю козацькім - це вірність і покора старшим. Тільки за такого ладу можна встояти проти ворога… Ці два козаки порушили військовий звичай і тому мусять бути покарані на горло.

Козаки-селяни зойкнули, а челядинці погрозливо повихоплювали шаблюки. Хвилина тиші. Далі дикий крик:

- Це, товариство, брехня! Ми не з ворогом розмовляли на варті, а з нашим земляком, селянином Марком Голим.

- Хлопці! - заревів Вовк, забиваючи голос Семенів, - виконати наказ пана!

По два челядинці вхопили зв’язаних Семена та Микиту й потягли до шнурів.

Забили гучно в казани.

Тоді старий Яким, що стояв уже біля^князя Дмитра, швидко підійшов до одної з петель і надів її собі на шию. Здивований довбиш перестав бити у казани й задивився на старого. А він, надівши повагом петлю, скинув свою коштовну свиту, подаровану князем на одному з урочистих сімейних свят, і кинув до Вишневенького:

- Візьми, князю! Подаруєш Вовкові.

- Якиме! Що ти робиш, Якиме!? - закричав несамовито князь.

Натовп завмер.

Яким, показуючи на Семена та Микиту рукою, мовив:

- У них теж є діти. Вони також виховували когось дома, як я тебе.

А далі, повернувшись сміливо до князя:

- Ти можеш їх вішати. Твоє панське право й сила, але я також маю право на свою голову…

- Чого ж ти хочеш, Якиме? - схвильовано запитав Вишневенький. - Кажи, ну, кажи ж, мій дорогий джуро!

- Я хочу, щоб і вони мали право володіти своєю головою. Коли ти їм не віриш - відпусти їх туди, куди вони захочуть, а будеш вішати їх - вішай і мене. Ми однаково винні.

- А воно й правда, - шептав з другого боку Вовк, - давайте ми їх помилуємо. Бо надалі буде небезпечно. Хвилюються люди. А щоб було безпечніше - видайте, пане Дмитре, всім козакам тої горілки, що привіз пан Лучко з замку.

- Згода. Ей, хлопці! - крикнув князь на тих, що збиралися вішати. - Розв’яжіть арештованих і одпустіть їх під три чорти.

Семен та Микита низько вклонилися Якимові, а той, прощаючись з ними, прошептав:

- Ідіть туди, де є ще воля.

Через годину весь острів потонув у співах.

Тоді ж дві постаті тихо одпливли човном у темряву літньої ночі.

IX

І снився Вишневецькому сон. Стоїть ніби він на великому перехресному шляху. Кругом ані душі, - один лише він стоїть на своєму коні. Де не візьмись - пан Лучко:

- Пане Дмитре, ваша ясність, комори тріщать од хліба, люди, притягнуті мною за допомогою челядинців, наловили по річках та ставках риби й насолили; бодні, салом переповнені, тріщать та просяться на продаж. Горілки цілі барила чекають на ваші байдаки, на ваші чумацькі валки й просяться за кордон.

- Де ж ваш шлях до Білгороду та Очакова, пане Вишневецький? Де?

Дивиться Вишневецький, а на двох шнурах під дубом він і отець Карпо замість Микити й Семена висять. І чує пан Дмитро, як шнур затягає горло, ось-ось ніяк буде дихати…

Задихається пан Дмитро, але раптом:

- Бу-х! Ба-ба-х! - постріли й Дмитро сам вже тікає з Січі.

Тікає на північ до Москви. Кланяється, просить допомоги. Далі пан чує крізь сон плач дитячий, жіночий:

- О пане, пане! Будь проклятий ти, цю перший ступив на цю землю, що перший заснував притон і опіку розбійників і вбивців.

- Проклятий, проклятий будь, пане Вишневецький!

Хоче прокинутися пан Дмитро й не може.

Б’ється, як риба об лід, пан Вишневецький і боїться за душу свою грішну. Падає непритомний. А далі - знову жах.

Сильний регіт прокотився над самим вухом Вишневецького…

І сниться знову…

Він, князь Дмитро Вишневецький, маленький хлопчик у якоїсь жінки на руках, і стоять вони на високій скелі.

Скеля списана невідомими літерами, а жінка, що його держить, якась дивна.

То вона схожа на полонянку і приваблює собою, то раптом, коли панові Дмитрові забажається обняти її, вона хмурить величне чоло, а далі всміхається:

- Бідний ти хлопчик. Ти ж лише одна сотенна частка від мене. Маленький ти, пане Дмитре!

Чує - холодом віє од цієї великої суворої дівчини, але ж і встати й побігти чи поїхати верхи од неї він не може.

- Ти мій, - чує він суворий-ласкавий голос жінки над вухом, - і тобі нема чого тікати від мене. Та й не втечеш, коли б і захтів.

- Хто ти? Кажи, хто ти, - питає пан Дмитро Вишневецький. - Ти мати моя? Але ні, - моя мати