Читати книгу - "Останнiй листок. Оповiдання"

віддав суміш Чанку Мак-Гоуену і дістав за це щиру подяку Локінвара1 з заднього двору.

Хитрість Айкі стане цілком зрозумілою, коли розповісти, що він зробив далі. Айкі послав посильного по містера Рідла і відкрив йому план втечі Мак-Гоуена з Розі. Містер Рідл був кремезний чоловік, сильний і досить швидкий на руку.

— Дуже вам вдячний, – коротко сказав він Айкі. – Нахабний гульвіса! Моя кімната якраз над кімнатою Розі. Після вечері я зразу піднімусь туди, заряджу рушницю і чекатиму. Якщо він з'явиться у мене в дворі, його повезуть звідти в кареті «швидкої допомоги», а не у весільнім екіпажі.

Знаючи, що Розі кілька годин буде в обіймах Морфея, а заздалегідь попереджений розлютований батько чекатиме із зброєю в руках, Айкі вважав, що його суперник близький до поразки.

Всю ніч, чергуючи в аптеці «Блакитне світло», він ждав, що от-от почує про трагедію, але ніхто не приходив.

О восьмій ранку його змінив інший аптекар, і Айкі поспішив до будинку місіс Рідл, щоб дізнатися, чим усе закінчилось. Але – о диво! – тільки-но він вийшов з аптеки, коли не хто інший, як Чанк Мак-Гоуен, зіскочивши з трамвая, побіг і схопив його за руку! Сяючи від щастя, Мак-Гоуен переможно всміхався.

— Мені пощастило, – сказав він, усміхаючись іще ширше, ніби вже потрапив у рай. – Розі вилізла на пожежну драбину вчасно, з точністю до секунди, і о дев'ятій годині й тридцять з чимось хвилин ми обвінчались у преподобного. Вона зараз в тій квартирі. Сьогодні вранці наділа блакитний халатик і смажила яєчню… Господи! Який я щасливий! Ти повинен колись прийти до нас, Айкі, ми будемо тобі раді. Я працюю недалеко від мосту і оце зараз лечу туди.

— А порошок?! – ледве вимовив Айкі.

— А, ті ліки, що ти мені дав! – сказав Чанк, ще ширше всміхаючись. – Ну, це було так. Сидячи вчора за вечерею у Рідлів і дивлячись на Розі, я сказав собі: «Чанк, якщо ти хочеш завоювати цю дівчину, роби це чесно, без ніякого шахрайства». Пакетик, який ти дав, лишився у мене в кишені. А потім я глянув, на того, хто ще був за столом, і подумав, що йому бракує відповідних почуттів до свого майбутнього зятя. Вибрав момент і висипав порошок у каву старому Рідлу, розумієш?

Примітки

1. Локінвар – герой балади з поеми Вальтера Скотта «Марміон», який викрав свою кохану в день її вінчання з його суперником.

Зелені двері

Уявіть собі, що ви прогулюєтесь після обіду по Бродвею і десять хвилин, потрібних, щоб викурити сигару, міркуєте, куди піти – на розважальну трагедію чи на щось серйозне, на зразок водевілю. Раптом на ваше плече лягає чиясь рука. Ви обертаєтесь, і ваші очі зустрічаються з хвилюючими очима прекрасної жінки в діамантах і російських соболях. Вона поквапливо тицяє вам у руку гарячу булочку з маслом і, вихопивши маленькі ножиці, відрізає ними ґудзика на вашому пальті, потім, багатозначно вигукнувши одне-єдине слово – «Паралелограм!», – швидко перебігає на другий бік вулиці, боязко озираючись.

Це буде справжня пригода. Чи погодилися б ви взяти в ній участь? Ні, тільки не ви. Ви б розгубилися, сором'язливо кинули б булочку і пішли по Бродвею, з жалем обмацуючи те місце, де був ґудзик. Ви зробили б саме так, якщо тільки не належите до тих небагатьох, у кому ще не зовсім вмер дух пригоди.

Справжніх шукачів пригод завжди було небагато. Ті, про кого звичайно пишуть як про шукачів пригод, це переважно просто енергійні люди, які винайшли щось нове. Вони покидали свій дім, щоб здобути те, чого прагнули: золотого руна, чаші святого Грааля, кохання, скарбів, корони чи слави. Справжній шукач пригод сміливо йде назустріч незнаній долі, не думаючи про мету і розрахунок. Чудовим прикладом цього може бути блудний син, коли він повернув назад додому.

Дуже багато було напівшукачів пригод – людей хоробрих і визначних. З часів хрестових походів вони збагатили історію і літературу, а також і видавців історичних романів. І кожен з цих людей хотів одержати приз чи забити гол, перемогти на скачках, уславити своє ім'я, розплатитися з кимось чи просто щось урвати для себе. Словом, то не були справжні шукачі пригод.

У великому місті близнюки Романтика і Пригода завжди шукають достойних служителів. Коли ми тиняємось по вулицях, вони лукаво дивляться і манять нас, прибираючи то один вигляд, то інший. Ми раптом не знати чому відводимо погляд і бачимо у вікні обличчя, яке немовби належить до галереї наших сімейних портретів. На тихій сонній вулиці ми чуємо крик агонії і жаху, який лине з порожнього, забитого будинку. Замість знайомого під'їзду візник зупиняється перед чужими дверима, усміхаючись, незнайомець відчиняє їх і просить нас зайти. Списаний папірець падає до наших ніг з високого вікна випадку. В натовпі, що завжди кудись поспішає, ми раптом помічаємо окремих перехожих, обмінюємось з ними поглядами, повними ненависті, приязні або страху. Сипоне дощ – і під нашою парасолькою може сховатися дочка Повного Місяця або двоюрідна сестра Зоряної Системи. На кожному розі губляться носовички, манять пальці, запитують очі, і до наших рук потрапляють загублені, одинокі, чудові, таємничі, небезпечні, мінливі ключі Пригод. Проте мало хто з нас має бажання підняти їх і скористатися ними. Ми не нахилимось, бо до спини нам прив'язано стальний стрижень умовностей. Ми проходимо повз ці ключі, і настає час, коли ми, дійшовши до кінця свого нуднющого життя, збагнемо, що вся наша Романтика – це тільки бліді спогади про один чи два шлюби, атласна розетка, яка зберігається у замкнутій шухляді письмового стола, і постійні сутички з радіатором парового опалення.

Рудольф Стайнер був справжнім шукачем пригод. Рідко траплявся вечір, коли він залишався у своїй маленькій кімнатці, а не тинявся, шукаючи чогось несподіваного і незвіданого. Для нього найцікавіше було те, що могло діятися за найближчим рогом вулиці. Траплялося, що його прагнення випробувати долю приводило до дивовижних наслідків. Двічі він ночував у поліції. Знову і знову ставав жертвою хитрих і жадібних шахраїв. За одну привабливу пригоду йому довелося заплатити годинником і гаманцем. Одначе він з таким же запалом приймав кожен виклик долі в чудовому турнірі Пригод.

Якось увечері Рудольф гуляв собі по одній з гомінких вулиць старої центральної частини міста. Два потоки людей заповнювали тротуари – ті, що поспішали додому, і ті, що відреклись від домашніх обідів заради