Читати книгу - "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько"

й надалі шукати Муфтика, — продовжив Мохобородько. — Коли, на превелике нещастя, нашого друга немає вже серед живих, наш священний обов’язок поховати його останки.

— Мене до уваги не бери, — сказав Півчеревичок. — Звідси мене вовки не випустять, тож цей молочний бідон стане моєю труною. Тільки дурень битий може припустити, що я самохіть заліз до цієї домовини.

Мохобородько поринув у роздуми. Ну й пригодонька… Жах! А що робитимуть вовки, якщо він, Мохобородько, спробує відтягти молочний бідон? Разом із Півчеревичком, безумовно… Йому, очевидячки, дозволено більше, ніж будь-кому…

Усе-таки не варто бути занадто самовпевненим! Мохобородько пригадав, що недавно сіроманець спробував зграбастати і його, інакше навіщо він намагався залити вогонь водою із струмка. Ставлення вовків може, зрозуміло, змінюватись.

Якщо так, треба поспішати! Але як же забрати молочний бідон? Півчеревичок не якийсь там здоровань, проте і не пір’їна.

А пасок? Навіщо цю річ подарувала йому доля?

І, коли ця думка осяйнула Мохобородька, він не збирався зволікати. Умить одмотав ремінь із правиці й прив’язав кінчик до ручки посудини. Тоді спробував чи міцно припасував і поволік. По глиці, вистеленій по землі, молочний бідон ковзав легко, буцімто санчата по снігу.

— Що, що сталося? — стривожився Півчеревичок.

— Спокійно! — кинув Мохобородько. — Поговоримо опісля!

Зараз усе залежало від вовків.

Мохобородько просувався вперед, тягнучи за собою молочний бідон. І диво дивне: вовки й не збиралися його утримувати! Так що як-не-як, а Мохобородькові дозволено більше, ніж будь-кому. Вовки лежали нерухомо, наче нічого особливого не трапилось. Напевне, хижаки не мали й наміру перешкоджати кумедному чоловічкові. Вони позирали на нього абсолютно байдуже. Либонь, навіть вдоволено. Тому що нарешті в такий спосіб спекалися жерстяного бідона.

МІЖ НЕБОМ І ЗЕМЛЕЮ

Мохобородько знайшов вузеньку стежину й потяг далі молочний бідон із Півчеревичком. Він уже далеченько відійшов од сіроманців; посудина ковзала вельми легко. Доля і цього разу була милостива до Мохобородька й Півчеревичка, і Мохобородько пристав на те, що ніколи не можна втрачати віри в щасливу зорю. І стосовно Муфтика не варто снувати жахливих припущень, принаймні доти, поки вони не побачать пустої муфти Муфтика.

— Куди ми прямуємо? — запитав Півчеревичок із бідона.

— Не маю уявлення, — зізнався Мохобородько. — Куди стежина веде, туди й триматимемо курс.

Та, власне, зараз було все одно, куди прошкувати. Головне, щоб швидше відірватися од вовчого лігва. Коли небезпека мине, тоді вже буде час обговорити план і вирішити як слід, що робити далі.

По хвилі Півчеревичок сказав:

— Гадаю, мені вже час вибиратися із оцієї проклятущої жерстяної труни.

Мохобородько зупинився. Здавалося, що небезпеки вже не було. Принаймні сіроманці вже не давали знати про себе.

— Ну, вилізай на галяву, — сказав Мохобородько. — Скільки я можу тебе тягти?!

Із посудини з’явилася Півчеревичкова голова, а за якусь мить — тіло. І нарешті він увесь вивільнився зі своїх спершу хвалених, а зараз таких остогидлих жерстяних лат.

— Кістоньки мої вимучені! — простогнав він. — Я зовсім заціпенів, навіть пальці на ногах до пуття не ворушаться.

Він ледве тримався на ногах. Лежання у своєму панцирі — молочному бідоні — і справді страшенно вимучило його.

— Ворушити лише пальцями ніг — пусте, — припустив Мохобородько. — Ти повинен розворушитися з голови до ніг, щоб стала добре циркулювати кров.

Півчеревичок намагався сповнити Мохобородькову пораду, але його руки були неймовірно безпорадні. Можливо, він би ще довго понад силу тупцював на місці, коли б його не охопив лютий гнів. Він сердився на молочний бідон, оцю проклятущу жерстяну домовину, яка обернула його в жалюгідну істоту! І спересердя стусонув ногою посудину.

І тієї ж миті з його уст вирвався несамовитий скрик. Голі пальці на його ногах буцімто обпалило вогнем, і дикий біль пронизав усе тіло. Півчеревичок підстрибував-звивався від болю, кинувся на землю, де перекочувався, небавом підхопився і знову почав підскакувати. І весь цей моторошний танок супроводжував нелюдський лемент.

Та все одно біль угамувався настільки, що Півчеревичок міг стояти на місці, і його розпачливі крики змінилися тихим ойканням.

— Мудра ти голова! — похвалив спокійно Мохобородько. — Цей удар ногою — просто неперевершений. Тепер у тебе циркулюватиме кров, так що знову твої ніжки чеберятимуть.

Півчеревичок анічогісінько не промовив. Він підступив до молочного бідона, підняв його обома руками над головою і, стоячи на лісовій стежині, щосили кинув його в гущавину кущів.

— З мене вже годі, — пробубонів він. — Нехай там кубляться миші, якщо захочуть.

Мохобородькові не жаль було молочного бідона, адже використовувати його вже не могли, бо, як недавній панцир, мав отвори для рук і ніг. А від паска кумедний чоловічок не хотів одмовлятися. Це була непогана річ, до того ж знайдена. А що, як випаде чудова нагода зустрітися із власником ременя. І Мохобородько підійшов до молочного бідона й відв’язав од ручки пасок.

— Де це ти його доп’яв? — поцікавився Півчеревичок.

— Знайшов у лісі, — відповів Мохобородько. — Поблизу вовчого лігва.

Півчеревичок зосередився.

— Відчуваю, що я про дещо здогадуюсь, —мовив задумливо він.

І він розповів Мохобородькові про двох страхітливих людиноподібних істот, яких випадково зустрів увечері.

— З їхніх розмов склалося враження, що вони зросли серед вовків, — сказав Півчеревичок. — Принаймні вони, коли йшлося про сире м’ясо, смачно ковтали слинку.

— Про сире м’ясо? — з жахом повторив Мохобородько.

Одначе цієї миті сталося таке, що вони геть-чисто забули про двох людиноподібних і сире м’ясо. А Півчеревичок мимоволі озирнувся.

— Вовки! — скрикнув він.

Кинув погляд назад і Мохобородько.

Так. Це були хижаки-сіроманці. Вони, видима річ, продовжували так звані навчання. Вони лише трохи передихнули, щоб знову жадібно накинутися на свої жертви, відшліфовуючи навички нападу.

Півчеревичка наче вітром здуло — кинувся вперед. І кості вже, здалося, не крутили аніскілечки.

«Ну, куди це він летить, — подумав Мохобородько. — Невже і справді у такий спосіб сподівається порятуватись од вовків? Марне сподівання. Чи в Півчеревичка так заграла кров, що він просто не може опанувати собою? Чи це голос крові змушує мого друга пориватися вперед, наче наввипередки з вітром».

Мохобородько не хотів відставати від Півчеревичка. «Треба триматися разом, — подумав він, — Разом за життя і по смерті!» І з цією думкою він помчав услід за Півчеревичком.

За спиною почулися легкі вовчі кроки. Начебто граючись, хижаки наближалися до втікачів.

Від шаленого бігу Мохобородькові забракло повітря, і він почав задихатися. Ну що за тип оцей Півчеревичок! Яке пуття з того, що він мчить навпрямці! Хіба його друг не розуміє, що сіроманці будь-якої миті можуть схопити його?! Єдина можливість порятуватися — якомога швидше залізти на дерево…

Та ледве Мохобородько подумав про це, як сталося щось украй дивовижне. Ф’ю! Єдина секунда! А може, й менше…