Читати книгу - "Маленький принц (на украинском языке)"

принц.— Ми збудили колодязь, і він співає...

Я боявся, що він утомиться.

— Я сам витягну,— сказав я,— тобі це не до снаги.

Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам'яне цямриння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.

— Мені хочеться цієї води,— сказав маленький принц,— дай напитись...

I я зрозумів, чого він шукав.

Я підніс цебро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті.

Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок. Так у дитинстві, коли я був пахолятком, мені висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.

— Люди на твоїй планеті,— промовив маленький принц,— викохують п'ять тисяч рож в одному саду... і не знаходять того, чого шукають.

— Не знаходять,— погодився я.

— А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води...

— Авжеж,— погодився я.

I маленький принц додав:

— Але очі не бачать. Шукати треба серцем.

Я напився. Дихалось легко. На світанні пісок такої барви, як мед. I від цієї барви меду я теж був щасливий. Чого б то мені журитись.

— Ти повинен виконати обіцянку,— стиха озвався маленький принц, знову сідаючи коло мене.

— Яку обіцянку?

— Пам'ятаєш... обротьку для мого баранця... Я ж відповідаю за ту квітку.

Я добув із кишені свої малюнки, маленький принц поглянув на них і засміявся.

— Баобаби в тебе схожі на капустини...

— О!

А я так пишався своїми баобабами!

— А в лиса твого вуха... наче роги! I які довгі!

I він знову засміявся.

— Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, хіба що удава в натурі і в розрізі.

— Ні, дарма,— заспокоїв він мене.— Діти й так знають.

I я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце в мене стислося.

— Ти щось надумав, а я не знаю...

Але він не відповів.

— Бачиш,— мовив він,— завтра минає рік, як я потрапив до вас на Землю.

I замовк. Потім додав:

— Я упав зовсім близько звідси...

I зашарівся.

I знову, бозна й чому, мене оповила якась дивна зажура. Все-таки я спитав:

— Отже, не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти блукав тут самотою, за тридев'ять земель від людського житла? Ти повертався туди, де тоді упав?

Маленький принц зашарівся ще дужче. А я додав нерішуче:

— Може, тому, що минає рік?..

I знову він почервонів. Він ніколи не відповідав на питання, але ж коли червонієш, то це означає «так», еге ж?

— О! — мовив я.— Я боюсь...

Але він перейняв мене:

— Пора тобі братися до роботи. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут.

Приходь завтра ввечері...

Мені не стало спокійніше, одначе. Я згадав лиса. Коли ти даєш себе приручити, потім доводиться й плакати.

XXVI

Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам'яного муру. Наступного вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру спустивши ноги. I почув його голос:

— Хіба ти не пам'ятаєш? Це було зовсім не тут.

Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:

— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.

Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принц знову мовив комусь:

— Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.

До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.

По недовгій мовчанці маленький принц спитав:

— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?

Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.

— Тепер іди,— мовив маленький принц.— Я хочу стрибнути вниз.

Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд.

Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого мов сніг.

— Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!

Я розв'язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:

— Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш вернутися додому.

— Звідки ти знаєш?

Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!

Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:

— Я теж сьогодні вертаюся додому.

Потім додав журно:

— Це куди далі... це багато важче...

Я відчував, що речі діються якісь чудні. Я стискав його в обіймах, наче малу дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені незмога його утримати...

Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.

— У мене лишиться твій баранець. I ящик для баранця. I обротька...

I він сумно всміхнувся.

Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.

— Ти трохи злякався, хлопче...

Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:

— Куди страшніше буде сьогодні ввечері...

I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело